І все ж Майкл був в’язень — довічний в’язень. Його добре годували, купали, водили гуляти, але він ні на хвилинку не мав волі. Під час переїздів він день і ніч мусив сидіти в клітці — правда, досить просторій, щоб вільно стояти й обертатись, не дуже вигинаючись. Іноді, по містечкових готельчиках, він жив із Гендерсоном в одній кімнаті. А то, якщо тільки в програмі не було інших дресированих тварин, сидів сам у призначеному для таких тварин приміщенні театру, у якому гастролював три дні чи тиждень.
Та ні хвилини не міг він побігати на волі, поза кліткою, поза чотирма стінами кімнати, без ланцюжка, причепленого до нашийника. По обіді в погожі дні Гендерсон часто виводив Майкла погуляти. Але завжди на ланцюжку. І майже завжди вів його до якого-небудь парку, де прив’язував ланцюжка до лави, а сам сідав і встромляв носа у Сведенборга [23]. Майкл нічого не міг зробити самохіть. Повз нього пробігали інші собаки, вільні, загравали або гарикались одні з одними. Якщо вони підбігали до нього з наміром принюхатись, познайомитись, Гандерсон неодмінно відривався від книжки й проганяв їх.
Отже, Майкл став довічним в’язнем безживного тюремника, і життя здавалося йому сірим і безбарвним. Понурість його змінилась на глибоку апатію. Він уже не цікавився ні життям, ні волею. На життєву метушню довкола він дивився не дражливо, а байдуже, ніби не помічав її. Підтятий від життя, він і не рвався до нього. Він без опору зробився покірною маріонеткою — їв, терпів купання, їздив у клітці з міста до міста, щодня виступав на сцені. І багато спав.
Він мав свою гордість — гордість чистокровної тварини, гордість північноамериканських індіанців, що й у рабстві, на плантаціях Вест-Індії, вмирали незломлені, без скарги. Так і Майкл. Він скорявся клітці й залізному ланцюжкові, бо не міг подужати їх. Він виконував свою рабську роботу на сцені й слухався Джекоба Гендерсона, однак не любив цього хазяїна, хоч і не боявся його. І через усе це Майкл замкнувся в собі. Він багато спав, нудився й покірливо терпів цілковиту самотність. Якби Гендерсон спробував прихилити його до себе, Майкл напевне відгукнувся б на ту спробу, але Гендерсон любив лише маячне Сведенборгове мудрування, а на Майклі тільки заробляв гроші.
Часом бували й труднощі. Майкл покірно терпів їх. Найтяжче було подорожувати залізницею взимку, коли іноді після останньої вечірньої вистави в якомусь містечку він мусив кілька годин сидіти в клітці на пероні, дожидаючи поїзда, що відвезе їх на гастролі до іншого містечка. Одної такої ночі, в Міннесоті, поруч нього замерзли в клітках на смерть два пси із собачої
трупи. І сам він тоді прикро промерз, а надто немилосердно в’їдався холод у плече, поранено леопардовими пазурами. Та зав-. дяки міцнішому здоров’ю і кращому доглядові Майкл витримав.
Супроти інших циркових тварин йому таки жилося незле. Здебільшого він навіть не знав і не здогадувався, яке знущання терплять поряд нього чотириногі колеги. Один номер, який три місяці йшов у тій самій програмі, що й Майклів, набув скандальної слави серед естрадних акторів. Навіть найбездушніші з них обурювалися з того номера й із самого дресирувальника, Дакворта, дарма що в публіки "Даквортові вчені коти й пацюки" весь час мали великий успіх.
— "Вчені коти"! — пирхала невеличка тендітна велосипедистка Перль ла Перль. — Товчені коти, а не вчені. їх так позабивано, що вони самі вже поробились пацюками. Наче я не знаю!
— "Вчені пацюки"! — лаявся в барі готелю "Анандейл" акробат Мануель Фонсека, щойно відмовившись випити з Даквор-том. — Обпоєні пацюки, щоб ви знали! Чого вони не сплигнуть додолу й не втечуть, як повзуть по линві між двома котами? Бо в них нема сили сплигнути. Свіжих він якоюсь трутою підпоює, а потім голодом морить, щоб не втрачатись на труту. Він їх ніколи не годує. Наче я не знаю. Бо чого б він купляв до сорока чи п’ятдесяти пацюків щотижня? Йому їх привозять, як не пощастить купити на місці.
— Господи! — обурювалась міс Мерль Мерівезер, акордеоністка, що на сцені здавалась шістнадцяткою, проте вже мала онуків і не приховувала від знайомих, що їй сорок вісім. — Господи, мене аж злість бере, яка ота публіка дурна! Я сама дивилась учора вранці. З тридцяти пацюків сім були вже дохлі. З голоду. Він їх ніколи не годує, і коли вони повзуть по линві, то вже здихають голодною смертю. Якби вони мали в кишках хоч по крихті хліба й сиру, то посплигували б і повтікали від котів. Вони повзуть, здихаючи просто отам на линві, як чоловік, уже пів-мертвий, силкується відповзти під тигра, що жере його. Господи боже! А та публіки з дубовими головами сидить та плеще — яке, мовляв, повчально видовище!
І справді.
— Дивовижні речі можна робити з тваринами ласкавістю, — казав один глядач — банкір і старшина церковної громади. — їх можна навчити навіть любові до ближнього. Ось кішка й пацюк були ворогами від створення світу. А тепер ми бачимо, що вони вкупі виконують такі хитромудрі штуки, і ні разу жоден кіт не скривдив пацюка й жоден пацюк не виявив страху перед котами. Ось що таке людська добрість, ось яка в ній могутня сила!
— Лев і ягня, — вторував йому другий. — Сказано ж бо, що в тисячолітньому царстві лев і ягня мирно лежатимуть поряд! І це вже провіщення тої щасливої доби. Люди вже наближають тисячолітнє царство. Коти й пацюки! Подумай лишень, люба! От яка сила в добрості. Треба буде купити й нашим діткам якихось тваринок. Хай змалку привчаються бути добрими до собак, до котів, навіть до пацюків, так, до пацюків і до гарненького щиглика в клітці.
— Але ж пам’ятаєш, як сказано у Блейка [24], — відмовила йому дружина, що сиділа поруч:
В клітці пташку ув’язниш —
Бога тяжко прогнівиш.
— Не тоді, коли бути до них справді доброму, люба. Я негайно скажу купити кролів і канарку чи й парочку, і… якої породи собачку ти б воліла для наших діток, щоб бавилися з нею, рибонько?
"Рибонька" глянула на чоловіка, безмежно вдоволеного з власної добрості, і побачила саму себе ще молоденькою сільською вчителькою, що божествила Еллу Вілер Вілкокс [25] та лорда Байрона і мріяла написати власні "Пісні жаги", а як приїхала до Топіки, життя примусило її вийти за цього статечного, огрядного діловика, що з такою втіхою дивився, як коти й пацюки повзуть одне за одним по туго натягненій линві, і навіть гадки не мав, що це його дружина — та пташка, про яку сказано в Блей-кових рядках.