Марі відчепилася від штельваг і, забувши сховати гачки, що звисали їй з-під манжет, підбігла до свого Біла. Упала йому на груди, обняла за шию й вигукнула, цілуючи його:
— Біллі, я знала, я весь час знала, що зумію! Добре вийшло, правда?
— Ви виказали себе, — сухо урвав її Колінз. — Уся публіка побачила гачки. Ту ж мить, як відчепитесь, треба сховати їх у рукави. Спробуймо знов. І ще одне. Не хизуйтесь після номера. Не показуйте, що вам було легко. Вдавайте, ніби це чортзна-як важко. Ніби ви зовсім знесилилися з натуги й ось-ось упадете. Хай вам коліна підгинаються, а плечі обвисають. Ваш партнер ступить крок, щоб вас підхопити, поки ви не зомліли. І тоді ви знов покажіть себе. Не дозвольте йому підтримувати вас. Зберіть усю снагу, останнім зусиллям волі випростайтесь — адже сила волі, мужність тут уся принада, — пошліть публіці повітряний поцілунок і кволо, жалісно всміхніться. Немовби ви зовсім надсадились і вас з арени повезуть у лікарню, але якраз у таку мить ваша мужність, і усмішка, і цілунок укинуть публіку в захват. Ви мене зрозуміли, пані? Біле, запам’ятайте й нагадуйте їй. Ну, ще раз. На коней поглядайте трохи з острахом… О, гаразд! Щоб ніхто не здогадався, як ви зачіпляєте гачки. Випростайтесь! Марш!
І знову три тисячі шістсот фунтів кінських м’язів з одного боку й із другого стали неначе розривати Марі надвоє.
Вправу повторили ще й ще раз, а Колінз тим часом послав одного хлопця до контори по дель Марову телеграму. Коли її принесли, він, збираючись узятися знову до Майкла, сказав Білові:
— Спробуйте ще самі з нею. Разів із шість. І затямте: як котрий вахлай-фермер почне хвалитися, що його запряг перетягне вашого, зразу ж пропонуйте йому забитись навзаклад. Звісно, трохи втратитесь на рекламу, на контрамарки, але воно оплатиться. Погоничі вам трохи підіграють, і наші коні перетягнуть. Я б сам радісінько подався гастролювати з цим номером, якби був молодший та вільніший.
Поглядаючи на Майкла, Колінз перечитав дель Марову телеграму з Сієтла:
"Спродайте моїх собак. Ви самі знаєте, що вони вміють і скільки варті. Мені вони не потрібні. Вирахуйте за утримання, скільки належить, решту грошей заберу, як приїду. Я знайшов не пса — диво. Усі мої дотеперішні номери ніщо проти цього. Це козирний туз. Самі побачите".
Відійшовши на другий край арени, де було спокійніше, він ще раз обдивився Майкла.
— Дель Мар сам був козирний туз, — сказав він до Джонні, що тримав тер’єра за ланцюжок. — Коли він телеграфував мені спродати собак, це означає, що він підготував кращий номер. І ось прибув один-єдиний пес, та ще й чистокровний упертюх, хай йому чорт. Він тут пише, ніби це якесь диво. Так воно, мабуть, і є, але що він, у бога, вміє? Сальто він ніколи зроду не робив навіть простого, не те що подвійного. Як ти гадаєш, Джонні? Ану, помізкуй. Підкажи що-небудь.
— Може, він уміє рахувати?.. — озвався Джонні.
— Ну, це диво невелике. А втім, спробуймо.
Та Майкл, що чудово вмів рахувати, не схотів показувати свого вміння.
— Якщо це вчений собака, то мусить бодай ходити на задніх лапах, — спало Колінзові на думку. — Ану, спробуймо.
І Майкла знову піддано принизливому іспитові. Джонні за нашийника звів пса на задні лапи, а Колінзова палиця вдарила його під щелепу, а тоді по колінах. Розгніваний Майкл сіпнувся вкусити бога-хазяїна, але його відтягнено за ланцюжок. А коли він спробував зігнати оскому на Джонні, той незворушний юнак просто підняв його за нашийник у повітря, і він трохи не задихнувся.
— Ні, не те, — сказав Колінз розчаровано. — Якщо він не вміє стояти на задніх лапах, то й у барильце не стрибне. Ти чув про Рут, Джонні? Ото було диво, не сука! Вона стрибала з барильця в барильце на задніх лапах, ні разу не торкнувшись землі передніми. По вісім разів уряд. Я пам’ятаю, Карсон, її хазяїн, тримав її в мене і вправлявся з нею. То була справжня золота жила, тільки він не вмів її берегти, і вона здохла, застудившись, у Крипл-Кріку.
— А може, він уміє крутити тарілки на носі? — знову підказав Джонні.
— Де там, коли він і на задніх лапах не стоїть, — заперечив Колінз, — А крім того, це теж невелике диво. Ні, в цього пса якийсь свій, особливий номер, справді небачений. Він робить якусь надзвичайну річ надзвичайно добре, і ми повинні розгадати його. Випало ж тому Гаррі загинути так нерозважно й лишити на мою голову цю загадку! Мабуть, доведеться мені самому поморочитись. Відведи лиш, Джонні. До вісімнадцятого номера. А потім знайдемо йому осібне приміщення.
РОЗДІЛ XXVI
"Вісімнадцятий номер" був великою загородкою чи кліткою в псарні, досить просторою й для десятка таких ірландських тер’єрів, як Майкл. Бо в Гаріса Колінза все велося по-науковому. Дресировані собаки, віддані на утримання до Сідервайлдської школи, діставали там змогу оклигати після всіх незгод піврічних чи й цілорічних мандрів. Через те дресирувальники, що хотіли відпочити або не мали ангажементу, вельми охоче здавали своїх тварин у Колінзів заклад. Колінз утримував тварин у чистоті й теплі, оберігав від заразних хвороб. Одне слово, він відновлював їхні сили для дальших циркових чи естрадних гастролей.
Ліворуч від Майкла, у сімнадцятому номері, жило п’ятеро кумедно обстрижених французьких пуделів. Майкл міг бачити їх лиш тоді, коли його виводили та приводили, але весь час чув їх вухами й нюхом і з нудьги та самотності навіть почав гарикатися з Педро, найбільшим пуделем, що грав у своїй трупі роль клоуна. Пуделі були аристократи серед дресированих тварин, і Майклова ворожнеча з Педро була скорше вдавана. Якби їх із Педро звели докупи, вони сприязнилися б умить. А так пси з нудьги гарчали один на одного, хоч обидва знали, що ніякі вони не вороги.
У дев’ятнадцятому номері, праворуч від Майклового, була смутна, навіть трагічна компанія. Там жили — так само в бездоганній, стерильній чистоті —прості, невчені дворняги. То був ніби запас сировини, якою в разі потреби поповнювали ту чи іншу собачу трупу. Тоді їх брали на арену дресирувати, і там вони спізнавали пекло. Крім того, у вільні хвилини Колінз із помічниками весь час випробовували на всіляких штуках їхні здібності. Так, одного цуцика, схожого на кокер-спанієля, кілька днів пробували навчити, стоячи на спині в коника, що мчав по арені, стрибати крізь затягнений папером обруч і знов ставати на кінську спину. Кілька разів він упав і прикро забився, поки його визнали непридатним і стали випробовувати на жонглера з тарілками. А коли й із того нічого не вийшло, цуцика пристосували гойдатись на гойдалці та ще виконувати роль статиста в трупі з двадцятьох собак.