Сигнал, переданий від людини до тварини тим дотиком, почуття, ним викликане, не було добрим сигналом і добрим почуттям, і Майкл наїжачив шерсть та напружився, не думаючи, а просто знаючи — інтуїтивно, як кажуть про себе люди.
Електричні ліхтарі, вкритий дахом причал, гори валіз та ящиків, крик і метушня вантажників та матросів, чахкання парових кранів, вищання й рипіння блоків, стюарди в білих куртках, що несли ручний багаж, боцман на трапі, і сам трап, що круто підіймався на прогулянкову палубу "Уматіли", ще матроси й суднові офіцери в золотих нашивках нагорі біля трапа, і тиснява на палубі — усе те упевнило Майкла, що він знову потрапив на море, на судно, туди, де він уперше спіткав стюарда й де прожив із ним весь час, опріч останніх кошмарних тижнів у великому місті. Мелькали в його мозку також образи Квека та Кокі. — Нетерпляче скімлячи, він натягав шворку, рвався між численні квапливі, байдужі, взуті у тверду шкіру людські ноги, навіть не боячись, що йому відтопчуть ніжні лапи, і все нюшив, усе шукав запахів Кокі й Квека, а насамперед стюарда.
Не зустрівши їх відразу, Майкл сприйняв розчарування покірливо, бо йому змалку прищеплювано у свідомість, що незбагненні людські звичаї треба терпіти. Він мусив терпіти й чекати, коли йому хотілося додому, а стюард іще сидів за столом, гомонів та пив пиво, терпіти мотузку на шиї, терпіти паркан, зависокий, щоб перескочити його, терпіти чотири стіни тісної кімнати з дверима, яких він нізащо не зумів би відімкнути, хоча люди відмикали їх зовсім легко. Отож він слухняно дозволив відвести себе судновому різникові, якому на "Уматілі" доручено було доглядати всіх собак, що належали пасажирам. Зачинений у тісній міжпалубній комірчині з ящиками та паками, прив’язаний шворкою за шию, він чекав, що ось-ось двері відчиняться і з’явиться в плоті сам стюард, чий ясний образ світився в його уяві, заступаючи все інше.
Натомість — Майкл лише згодом невиразно відчув у тому вияв дель Марової влади на ним — двері відчинив добре підмо-горичений судновий різник, відв’язав Майкла й передав його так само підмогориченому каютному служникові, що відвів його до дель Марової каюти. Майкл до останку був певен, що його ведуть до стюарда. Одначе в каюті він побачив самого дель Мара. "Нема стюарда" — такими словами можна передати Майклову думку; проте він терпляче, як і завжди, сприйняв те, що сподівана зустріч із його богом, укоханим стюардом, його власним двоногим богом серед безлічі інших двоногих богів, знов відсунулась далі.
Майкл покрутив куцим хвостиком, ледь прищулив вуха — і здорове, і навіть зморщене, — осміхнувся, показуючи, що впізнав дель Мара, обнюхав каюту, аби впевнитися зовсім, що тут і не було стюарда, і ліг на підлогу. Коли дель Мар заговорив, він підвів голову і втупив у нього очі.
— Ну, голубе, настали нові часи, — звернувся до нього дель Мар холодним, різким тоном. — Я зроблю з тебе артиста й навчу тебе розуму. Найперше — іди сюди. ІДИ СЮДИ!
Майкл послухався — не кваплячись і не гаючись, видимо без великої охоти.
— Ну, від цього я тебе відучу, лебедику. Ти в мене ворушитимешся жвавіше, коли я з тобою розмовляю, — запевнив його дель Мар, і в самому тоні цих слів Майкл розпізнав погрозу. — Спробуймо, чи вийде в мене цей номер. Слухай мене і співай, як ти співав для того прокаженого типа.
Він дістав із кишені гармонію, приклав до губів і заграв марш "Похід по Джорджії".
— Сядь! — наказав він Майклові.
Майкл знову послухався, хоча все в ньому опиралося. Про-низливо-срібний голос гармонії проймав його солодким дрожем, і виття рвалося з грудей, з горла, але він його стримав, бо не хотів співати для цього чоловіка. Він хотів тільки, щоб той вернув його до стюарда.
— А, то ти впертюх? — глузливо сказав дель Мар. — Це тому, що ти чистокровний. Тільки, голубе, я знаю ваші норови й гадаю, що впораюся з тобою. Ти для мене співатимеш і зароблятимеш грошики, як заробляв для того типа. Ну-бо!
Він заграв другий мотив — "Бівак у Джорджії". Та Майкл знову затявся. Лиш як у вуха йому полилися лагідні звуки "Рідного Кен-туккі", він не зміг стриматись і мелодійно завив, кличучи свою з прадавніх часів утрачену зграю. Гіпнотична сила музики владно будила в ньому палку тугу за далеким, забутим життям у зграї у ті часи, коли світ був молодий і зграя була зграєю, ще не згубленою навіки за незліченні сторіччя, прожиті при людських вогнищах.
— Ага! — холодно засміявся дель Мор, що й гадки не мав, яку глибоку, незмірну давнину розбудили срібні голосники його гармонії.
Із суміжної каюти загупали кулаком у переділку — мовляв, не заважайте спати.
— Ну, досить, — різко сказав дель Мар і відняв гармонію від губів.
Майкл замовк, сповнений ненависті.
— Здається мені, я вже дібрав до тебе ключика. Тільки не думай, що я тебе зоставлю в себе на ніч, щоб ти тут чухався, бліх ганяв та не давав мені спати.
Він натиснув кнопку дзвоника і, коли з’явився каютний служник, звелів йому відвести Майкла назад, у ту саму тісну міжпалубну комірчину.
За кілька днів і ночей на "Уматілі" Майкл багато дізнався про натуру Гаррі дель Мара. Можна сказати, що він розгадав, якої той породи, хоч і не знав нічого про його біографію. Наприклад, він не знав, що справжнє дель Марове ім’я — Персіваль Грунскі й що в школі дівчата дражнили його Смаглявчиком, а хлопці Чвирем. Не знав Майкл і того, що Персіваль, ще не скінчивши школи, потрапив до виправної колонії, а за два роки його забрав звідти на поруки такий собі Гаріс Колінз, що заробляв на життя — і непогано заробляв, — дресируючи тварин для цирку. І, звісно, не міг Майкл знати, яку науку пройшов дель Мар за шість років учнівства в Колінза, тобто які способи дресирування він там засвоїв.
Зате Майкл знав, що дель Мар — людина безпородна, жалюгідний покруч супроти таких породистих людей, як стюард, капітан Келлар та містер Гегін із Мерінджу. І дізнався він про те швидко й просто. Удень служник забирав Майкла з комірчини й виводив на палубу до дель Мара. Того весь час оточували екзальтовані панночки та панії, і вони просто докучали Майклові своїми пестощами та лестощами. Майкл покірливо терпів усе те; але нещирі, про людське око, дель Марові пестощі дратували його трохи не до нестями. Він добре знав, що вони нещирі, бо ввечері, коли його приводили до дель Марової каюти, голос цього чоловіка робився холодний і різкий, від нього віяло тільки погрозою, небезпекою, а дотик його руки був твердий і бездушний, мов дотик заліза чи дерева, позбавлений теплоти, ніжності, живого почуття.