Щойно розвиднілося, "Мері Тернер" вийшла на буксирі з гавані й відпливла в море, і Доутрі, Квек та Майкл востаннє попрощалися із сіднейським портом.
— Ще раз моїм старим очам пощастило побачити цю чудову гавань, — забубонів, стоячи позад них, Старий Моряк; і Доутрі мимохіть завважив, як нашорошили вуха фермер і лихвар та як вони значуще перезирнулись. — У п’ятдесят другому… так, у тисяча вісімсот п’ятдесят другому році, в отакий самий день, як оце, ми відпливли із Сіднея на "Пильному", горлаючи п’яних пісень. Гарне суденце було, панове, ох, і гарне… І команда — голінна, брава команда, всі молоді, всі до одного, і матроси, й старшина, жодному не було сорока, всі веселі, одчайдушні хлопці. Капітан, правда, був уже літній добродій — двадцять вісім років, зате третьому помічникові минуло тільки вісімнадцять, і щік його, вкритих оксамитним пушком, ще не торкалася бритва. Він теж помер у баркасі. А капітан пустив із себе дух уже під пальмами на острові, не скажу якому, і темношкірі дівчата плакали над ним, як остуджали вахлярами його спечене сонцем тіло.
Далі Доутрі вже не слухав, бо зійшов униз братися до роботи. Одначе, застилаючи койки свіжими простирадлами та командуючи Квеком, що мив занедбану підлогу, він хитав головою й мурмотів сам до себе:
— Ох і хитрий старигань! Ох, і хитрий! Не всі ті дурні, що дурнями здаються…
"Мері Тернер" мала такі гарні обриси, бо її збудовано полювати на котиків; і з тої самої причини на ній було просторо. У матроському кубрику на дванадцять койок мешкало тільки восьмеро матросів-скандинавів. П’ять кают на кормі займали троє шукачів скарбу, Старий Моряк та помічник капітана — лагідний велетень фіни з Росії, якого називали містером Джексо-ном, бо ніхто на судні не вмів вимовляти його справжнього прізвища, записаного в суднових паперах.
Лишався ще мисливський кубрик перед самою кают-компа-нією, відгороджений від неї міцною переділкою. Вів до нього окремий люк зі шкафуту. На шкафуті ж таки, між тим люком та ютом, стояв камбуз. А в самому мисливському кубрику, куди просторішому за кают-компанію, було шість широких койок — удвічі ширших за койки в матроському кубрику на баку й розміщених в один поверх, ще й із запонами.
— Добряче кубло, еге, Квеку? — сказав Доутрі своєму сімнадцятирічному папуасові з обличчям старого діда, ногами живого кістяка й череватим тулубом підстаркуватого японського борця. — Чуєш, Квеку? Як ти скажеш?
Квек, уражений такою просторінню, тільки промовисто закотив очі під лоба.
— Ви хоцю цей койка? — влесливо спитав кухар, невеличкий літній китаєць, пропонуючи білому свою власну койку.
Доутрі похитав головою. Він давно засвоїв правило, що з кухарями на суднах краще ладнати, бо на них, як відомо, нерідко нападає несподіваний сказ, і вони тоді, згадавши якусь бодай найдріб’язковішу кривду, кидаються на товаришів по судну з кухонним ножакою або сікачем. Крім того, койка по другий бік кубрика, навпроти китайцевої, була нітрохи не гірша. Квека стюард помістив у ногах у китайця, по лівому борту, далі до корми. Таким чином він зоставив собі з Майклом увесь правий бік кубрика. Кілені-боєві він приділив койку у себе в ногах і сказав про те Квекові й кухарю. Доутрі здалося, що кухар, який назвався А-Моєм, трохи незадоволений з такого розміщення, однак він не дуже на те зважав, тільки здивувався на мить: чи ти ба, китаєць, а гребує спати в одному приміщенні із собакою.
За півгодини, прибравши в кают-компанії, стюард вернувся гукнути Квека, щоб приніс пляшку пива, і побачив, що А-Мой переніс свою постіль до третьої койки з правого борту, за Майк-ловою. Тепер по лівому борті зостався сам Квек. У стюарді знов ожила цікавість.
— ’Кий біс хоче той китаяга? — спитав він у Квека. — Він не хоче ти лежи один бік із ним. Чого? Далебі! ’Кий біс? Цей китаяга роби мій дуже-дуже злий!
— Може, цей китаяга бійся — я його кай-кай, — оскірився Квек, що зрідка міг і пожартувати.
— Гаразд, — вирішив стюард. — Зараз побачимо. Ти ходи на мій койка, я ходи на койка, де був китаяга.
Перемістилися так, що А-Мой, Майкл і Квек зосталися всі з правого борту, а Доутрі сам із лівого; тоді стюард пішов на корму за своїм ділом. А коли вернувся, А-Мой уже перебравсь назад на лівий борт, але в крайню від корми койку.
— Залюбився в мене цей злидень, чи що, — осміхнувся сам до себе стюард. Однак він не помітив, що А-Мой, перебираючись, щоразу тікає від Квека.
— Я міняй-міняй, — пояснив маленький літній кухар, боязко й запобігливо дивлячись в очі стюардові, коли той спитав його навпростець. — Я весь час люблю отак міняй-міняй, часто міняй-міняй. Тямиш?
Доутрі не втямив нічого й тільки похитав головою. А в А-Мо-євих очах не видно було того остраху, з яким він потай поглядав на два скорчені пальці Квекової лівої руки та на Квеків лоб, де між бровами з’явилася ледь темніша цятка згрубілої шкіри й уже почали прорізатися три коротенькі зморшки, надаючи папуасо-вому обличчю схожості з левом — "левине обличчя", кажуть лі-карі-фахівці з цієї жахливої хвороби.
І дальшими днями стюард час від часу розважався тим, що після п’ятої за день кварти пива мінявся з Квеком койками. І щоразу А-Мой теж перебирався на іншу койку, одначе Доутрі не завважував, що він ні разу не зайняв койки, на якій уже спав Квек. Не запідозрив він нічого й тоді, коли Квек уже побував
по черзі на всіх койках, а А-Мой зробив собі парусинового гамака, підвісив його під стелею й відтак уже спав у ньому спокійно.
Доутрі вирішив, що то просто вибрики химерної китайської натури, і перестав про те думати. Однак він помітив, що кухар ніколи не пускає Квека до камбуза. І ще одне помітив стюард, а саме ось що, кажучи його власними словами: "Зроду не бачив такого охайного китайця. Скрізь у нього чисто, і в камбузі, і в кубрику. Одно миє тарілки окропом, як не миється сам чи не пере одежі або постелі. Далебі, він і укривала свої щотижня виварює!"
Правда, стюарда вже цікавило зовсім інше. Обізнатися ближче з п’ятьма людьми в каютах на кормі та з’ясувати їхні характери і взаємини — це забрало чимало часу. Далі йому цікаво було, яким шляхом пливе "Мері Тернер". Нема у світі такого старого мореплавця, щоб не хотів знати, яким курсом пливе його судно і до якого порту прямує.