— Справді? Чудово, тоді чорно-біла. Точність є точність. Але на золотистому тлі вона повинна вразити читача, він повинен перенестися туди, у той день, коли проводили експеримент. Зрозуміло? Науковість, реалізм, ентузіазм. За допомогою науки можна дійняти читача до живого. Що може бути більше театральнішого, драматичнішого, ніж мадам Кюрі, яка увечері повертається додому й бачить у темряві фосфоресцентне світло, Боже мій, що ж це таке... Вуглеводень, флогістон чи як там воно в біса називалося — і ось Марія Кюрі винайшла рентгенівські промені. Додайте трохи перцю. Але з пошаною до істини.
— Але що спільного мають рентгенівські промені з металами? — поспитав я.
— Хіба радій — це не метал?
— Гадаю, так.
— Ну от. Із погляду металів можна висвітлити весь усесвіт науки. Як ми вирішили назвати книгу, Бельбо?
— Ми думали про серйозну назву, "Метали і матеріальна культура", приміром.
— Вона й повинна бути серйозною. Але потрібне щось більше, якась іскорка, дрібниця, якою все сказано, треба подумати... Ось, "Всесвітня історія металів". Чи китайці теж там є?
— Авжеж, є.
— Отже, всесвітня. І це зовсім не рекламний трюк, а правда. А може, навіть "Дивовижні пригоди металів".
Саме в цю мить пані Грація оголосила про прихід комендаторе Де Ґубернатіса. Пан Ґарамонд хвильку повагався, глянув на мене з сумнівом, але Бельбо подав йому знак, ніби кажучи, що мені можна довіряти. Ґарамонд наказав упустити гостя й пішов йому назустріч. Де Ґубернатіс був у двобортному костюмі, з трояндою в петлиці, з авторучкою у кишеньці. Під пахвою тримав теку, а з кишені піджака виглядала згорнута газета.
— Любий комендаторе, сідайте, мій любий друг Де Амброзіїс казав мені про вас — життя, віддане служінню державі, й таємне поетичне обдарування, чи не так? Покажіть, покажіть той скарб, що у вас у руках... Познайомтесь із двома моїми генеральними директорами.
Він посадив його перед письмовим столом, заваленим рукописами, і тремтячими від цікавості руками погладив обкладинку поданого твору:
— Нічого мені не кажіть, я все знаю. Ви з Віпітено, великого й славного міста. Життя, віддане праці на митниці. А тайкома, день за днем, ніч за ніччю, заповнюються ці вогнисті сторінки, натхнені демоном поезії. Поезія... У ній згоріла юність Сапфо, вона зігрівала сивину Ґете... Чарівне зілля, — казали греки, — отрута і бальзам. Звичайно, ми повинні будемо прочитати це ваше творіння, я вимагаю як мінімум трьох відгуків про прочитане, один внутрішній і два від консультантів (анонімних — даруйте, але вони надто відомі особи), "Мануціо" не видасть книги, якщо нема певності щодо її якості, а якість, вам це відомо краще, ніж мені, це річ невловна, її слід відкривати шостим чуттям, іноді книга має огріхи, недосконалості — Свево теж погано писав, як ви самі мені казали — але відчувається думка, ритм, сила. Знаю, не треба нічого мені казати, лише кинувши оком на перші слова вашого твору, я відчув щось таке, але я сам не хочу виносити присуд, хоча не раз — авжеж, не раз і не два — я не зважав на одержані прохолодні відгуки, адже не можна судити про автора, як ті рецензенти, не злившися з ним, так би мовити, в одне ціле, ось, приміром, я відкриваю навмання цей ваш твір, і відразу в вічі мені впадають оці рядки, "неначе восени, змарнілі вії" — чудово, не знаю, як решта, але я відчуваю натхнення, вловлюю образ, іноді текст розкривається саме так, у екстазі, в захопленні... Cela dit , любий друже, хай йому біс, якби можна було робити те, що хочеш! Але видавнича справа теж промисловість, найшляхетніша, але промисловість. А знаєте, скільки нині коштує друкарня та папір? Зазирніть, зазирніть у сьогоднішні газети, наскільки піднявся курс на Уолл-стрит. Гадаєте, це нас не стосується? Ще й як стосується. Чи вам відомо, що у нас беруть податки навіть за те, що лежить на складі? Оподатковують те, що не продане. Я плачу навіть за провал — за хресний шлях генія, якого не визнає міщанство. Цей веленьовий папір, — це, даруйте, дуже витончено, що ви надрукували текст на такому тонкому папері, відразу видно поета, а якийсь нікчема, напевно, видрукував би його на папері найвищої якості, аби засліпити очі й наслати оману на дух, але ця поезія написана від серця, еге ж, слова, наче камені, збурюють світ, — цей веленьовий папір рівноцінний для мене паперові для виготовлення банкнот.
Задзвенів телефон. Як я дізнався згодом, Ґарамонд натиснув на потайний ґудзик під столом, і пані Грація зробила йому вдаваний дзвінок.
— Любий метре! Прошу? Чудово! Велика новина, дзвоніть у всі дзвони. Ваша нова книга — це подія. Звичайно, видавництво "Мануціо" пишається, воно зворушене, ба більше, воно тішиться, що має вас серед своїх авторів. Ви бачили, що пишуть газети про вашу останню епічну поему. Вона варта Нобеля. На жаль, ви випередили час. Нам заледве вдалося продати три тисячі примірників...
Комендаторе Де Ґубернатіс пополотнів: він і не мріяв про три тисячі примірників.
— Одержана сума не покрила коштів виробництва. Прийдіть і подивіться крізь скляні двері, скільки у мене в редакції людей. Сьогодні, щоб книга оплатилася, треба продати принаймні десять тисяч примірників, на щастя, певні твори продаються навіть у більшій кількості, але це письменники, так би мовити, іншого покликання. Бальзак був великий і продавав книги, наче пиріжки, Пруст же був не менший, але друкувався власним коштом. Ви потрапите до шкільних хрестоматій, але не до вокзальних кіосків, Джойс теж публікувався своїм коштом, як Пруст. Публікацію таких книг, як ваші, я можу дозволити собі раз на два-три роки. Дайте мені три роки часу...
Настала довга пауза. На обличчі в Ґарамонда вималювалось болісне збентеження.
— Як це? Вашим коштом? Ні, стільки не треба, ми можемо обмежити витрати... Але ж це не в правилах видавництва "Мануціо"... Авжеж, ви маєте рацію, Джойс і Пруст також... Атож, я розумію... — Ще одна болісна пауза.
— Гаразд, ми це обговоримо. Я був з вами щирий, але ви надто нетерплячий, спробуємо зробити з вами щось на зразок joint venture , як це нас навчили американці. Зайдіть до нас завтра, ми підрахуємо, що до чого... Моє шанування і захоплення.