Мені треба було піти собі, піти геть, все це божевілля, я встрявав у гру, яка звела з розуму Якопо Бельбо, я, прихильник недовірливості...
* * *
Не знаю, чи вчинив я слушно, залишившись того вечора. Інакше сьогодні я знав би початок, та не знав би кінця цієї історії. І не сидів би тепер самотньо тут, на цьому пагорбі, слухаючи, як далеко унизу, в долині, брешуть собаки, і не питав би себе, чи це справді кінець, чи кінець повинен ще настати.
* * *
Я вирішив іти далі. Я вийшов з церкви, звернувши поблизу статуї Ґрамма ліворуч, і рушив уздовж однієї з галерей. Я був у відділі залізниць, і різноколірні моделі локомотивів та вагонів здалися мені заспокійливими іграшками, шматками Бенгоді, Мадуродаму, Італії у мініатюрі... Я вже став звикати до цього чергування тривоги й певності, жаху й тверезості (хіба це не схоже на початок хвороби?) і сказав собі, що видива церкви мене так схвилювали тому, що я прибув сюди, зваблений сторінками Якопо Бельбо, які розшифрував ціною таких карколомних хитромудрощів, хоча й знав, що все це вигадки. Я, зрештою, був у музеї техніки. Я казав собі: ти у технічному музеї, це місце поважне, може, трохи й безглузде, але це царство нешкідливих мерців, розумієш, музей — це лише музей, нікого ще не пожерла Джоконда — андрогінна Медуза лише для естетів, і тим менш ймовірно, що тебе зжере машина Ватта, яка могла злякати лише аристократичних послідовників Осіана та неоготиків, і через це здається таким жалюгідним компромісом — чиста функціональність і коринфська елегантність, важільці і капітель, казан і колона, колесо і тимпан. Якопо Бельбо, хоч він і далеко, намагався втягти мене в цю божевільну гру, яка його занапастила. Треба, казав я собі, поводитись як науковець. Чи можливо, щоб вулканолог спалахнув, як Емпедокл? Щоб Фрейзер утік, зацькований, у ліс над озером Немі? Побудь трохи Семом Спейдом, гаразд? Ти повинен понишпорити по мілководдю, це твоє ремесло. Жінка, яка тебе обрала, зрештою повинна вмерти, і по змозі від твоєї руки. Прощавай, Емілі, це було чудово, але ти була роботом без серця.
* * *
А за галереєю транспортних засобів виднів портик Лавуазьє, звернений до широких парадних сходів, що вели до верхніх поверхів.
Ця гра вітрин обабіч, цей своєрідний алхімічний вівтар у центрі, ця літургія цивілізованої макумби XVIII сторіччя — все це аж ніяк не було наслідком випадкового розміщення, а символічною стратегією.
По-перше, море дзеркал. Коли бачиш дзеркало — цілком природно, ти хочеш побачити себе. А там ти себе не бачиш. Ти шукаєш себе, шукаєш свого місця у просторі, де люстро сказало б тобі: "Ти тут, і ти — це ти", і дуже страждаєш й метушишся, адже дзеркала Лавуазьє, опуклі чи ввігнуті, розчаровують і глузують із тебе: відходячи назад, ти знаходиш себе, а потім ступаєш крок убік — і твоє відбиття зникає. Цей катоптричний театр був влаштований тут, аби відібрати в тебе будь-яку ідентичність і змусити тебе відчути непевність щодо свого місця у просторі. Він нібито каже тобі: ти далеко не Маятник і навіть не перебуваєш на його місці. І ти відчуваєш непевність не лише щодо себе, а й щодо предметів, розміщених між тобою та іншим дзеркалом. Звичайно, фізика може сказати тобі, що саме відбувається й чому: ставиш увігнуте дзеркало, яке збирає промені, відбиті від предмета, — в цьому разі це лембик на мідній підставці, — і люстро відбиватиме промені, які падають на нього, таким чином, аби ти не побачив виразних обрисів предмета у дзеркалі, а відчув його поза дзеркалом як розпливчасту, перевернуту, завислу в повітрі примару. Звичайно, тільки-но ти ворухнешся, цей ефект зникає.
І тут раптом я побачив себе, перевернутого, в іншому люстрі.
Нестерпно.
Що хотів сказати Лавуазьє, на що натякали режисери Консерваторію? Магічні властивості дзеркал ми знаємо з арабського середньовіччя, від Альгазена. І варто було заходитись навколо Енциклопедії, Просвітництва, Революції, аби підтвердити, що досить вигнути поверхню дзеркала, аби опинитись в уявному світі? А хіба звичайне дзеркало не створює нам ілюзій? Хто він, той інший, навічно приречений бути шульгою, що дивиться на тебе щоранку, коли ти голишся? Чи варто було таких зусиль, щоб у цій залі сказати тобі лише це? Чи не було це сказано, аби ти здогадався по-новому поглянути на все інше — на вітрини, на інструменти, які нібито прославляють виникнення просвітницької фізики та хімії?
Захисна шкіряна маска для експериментів з кальцинації. Овва, та невже? Невже цей добродій біля свічок під дзвоном справді надягав отаку машкару каналізаційного щура, цей убір чужопланетного загарбника, лише для того, щоб не подразнювати собі очей? Oh, how delicate, doctor Lavoisier. Якщо ти хотів вивчати кінетичну теорію газів, навіщо тобі було так докладно відтворювати маленький еоліпіл, кулю з дзьобиком, яка, нагрівшись, обертається, випльовуючи пару, якщо перший еоліпіл був створений Героном в епоху Гнози як пристрій для побудови говірких статуй та інших чудес єгипетських жерців?
А яке було призначення апарата для вивчення гнильної ферментації, датованого 1789 роком, — вдалий натяк на сморідних покидьків Деміурга? Вервечка скляних рурок, які з утроби у формі бульбашки через підтримувані підпірками кулі та канали проходять між двома колбами, і серпантинами, які впадають у порожнечу, передають з одної колби в іншу якусь есенцію... Гнильна ферментація? Balneum Mariae, сублімація ртуті, mysterium conjunctionis, виробництво Еліксиру!
А машина для вивчення ферментації (знову) вина? Гра кришталевих арок, які біжать від одного атанору до іншого, виходячи з одного перегінного куба, щоб опинитися в іншому? А ці невеличкі окуляри, і мініатюрний пісковий годинник, і маленький мікроскоп, лінза; схожий на клинописний знак лабораторний ножик, лопатка з важільцем виштовхування, скляне лезо, невеличкий тигель з трисантиметрової вогнестійкої глини для створення гомункулусів завбільшки з гнома, безконечно мала утроба для наймініатюрніших клонувань, шкатулки з червоного дерева, наповнені маленькими білими пакетиками, схожими на облатки сільського аптекаря, загорненими у списані таємничими літерами пергаменти, з мінералогічними зразками (так нам кажуть), а насправді там фрагменти савану Василіда, ковчеги з крайньою плоттю Гермеса Трисмегіста; молоток оббивальника, довгий та тонкий, насправді призначений для того, щоб його ударом звістувати початок найкоротшого судного дня, аукціону квінтесенцій, що мав відбутися посеред Малого Народу Ельфів Авалону, чудернацький, крихітний апарат для аналізу продуктів згорання олій, скляні кульки, розміщені пелюстками чотирилисника, ще інші чотирилисники, сполучені між собою золотими рурками, тоді чотирилисники, сполучені з іншими кришталевими рурками, а ті — з мідним циліндром, а ще нижче — інший, прямовисний циліндр із золота та скла, й інші рурки, що ведуть униз, звисаючі відростки, тестикули, залози, нарости, чубчики... І це новітня хімія? І невже варто було гільйотинувати за це автора, коли все одно ніщо не виникає і ніщо не знищується? Чи його вбили, аби він не міг говорити про ту істину, яку розкрило його лицемірство, як Ньютон, котрий попри все не переставав роздумувати про Кабалу та про якісну суть?