16
Після чого брат Етьєн де Провен, приведений перед очі вищезгаданих комісарів, на їхнє запитання, чи хоче він висловитись на захист ордену, сказав, що не хоче, а якщо магістри хочуть його захищати, то нехай це роблять, а він до арешту перебував у ордені лише протягом дев'яти місяців.
Протокол від 27.11.1309 р.
У Абулафії я знайшов ще кілька розповідей про втечі. І я розмірковував над ними того вечора в перископі, відчуваючи у темряві шелест, потріскування, скрип і заспокоюючи себе, що саме так нічною порою розмовляють самі з собою музеї, бібліотеки, старовинні палаци, — це лише осідають старі шафи, реагують на вечірню вологу рами вікон, скупо, по міліметрові за століття, обсипається тиньк, позіхають стіни. Тобі не можна тікати, казав я собі, адже ти тут саме для того, аби дізнатися, що трапилося з людиною, яка відважним і божевільним (або ж відчайдушним) вчинком намагалася покласти край цілому рядові втеч, може, для того, щоб пришвидшити свою вкотре вже відкладувану зустріч з істиною.
FILENAME: СТРУМОК
Я тікав від пострілів поліції чи знову від історії? Яке це має значення? Я пішов поглянути на похід з морального вибору чи щоб ще раз випробувати себе перед Нагодою? Гаразд, я проґавив чимало великих нагод, бо приходив зарано або запізно, але винна у цьому була метрикальна книга. Мені б хотілося бути на тому лузі і стріляти, навіть ризикуючи підстрелити свою бабусю. Мене там не було не через полохливість, а через вік. Згоден. Як щодо демонстрації? Я знову втік із причини свого віку, адже до мого покоління ця сутичка не мала жодної причетності. Але я б міг ризикнути, нехай навіть без переконання, аби довести, що тоді, на лузі, я знав би, на чий бік стати. Хіба розумно хапатися за несправжню нагоду, аби переконатися, що тоді ти обрав би справжню? Хтозна-скільки тих, хто сьогодні встряв у сутичку, зробили це саме з цієї причини. Але несправжня нагода не є Нагодою доброю.
Чи можна бути боягузом через те, що відвага інших здається тобі непропорційною до порожнечі обставин? Це означає, що причиною боягузтва є мудрість. Отже, якщо проживаєш життя, підглядаючи за Нагодою і розмірковуючи над нею, ти проґавлюєш свою добру Нагоду. Її обирають інстинктивно, і в той момент ти не знаєш, що це — Нагода. А може, одного разу я й торкнувся її, не знаючи про це? Як можна мати нечисте сумління і почувати себе боягузом лише тому, що ти народився не в те десятиліття? Відповідь: ти почуваєш себе боягузом тому, що одного разу ним був. А що, як цього разу ти теж уник Нагоди, бо відчув, що вона неадекватна?
* * *
Описати будинок в ***, що самотньо стояв на пагорбі посеред виноградників, а тоді й вулицю, що вела на край села, до початку останнього заселеного провулка — чи першого (звичайно, ніколи не знатимеш якого, поки не вибереш точку відліку). Маленький біженець, який покидає сімейний затишок і проникає у мацаки села, обходячи провулком і шалено боячись Стежини.
Стежина була місцем зібрання тамтешньої банди. Сільські хлопчаки, брудні, галасливі. Мені, міщухові, було краще уникати їх. Але щоб дійти до майдану, до крамниці з канцелярськими товарами, не пускаючись ганебно в навколосвітню подорож мало не по екватору, не залишалось нічого іншого, як іти Струмком. Хлопці зі Стежини були маленькими джентльменами проти банди Струмка, за назвою колишнього потоку, а тепер стічного риштака, що протікав через найубогіший куток села. Хлопці зі Струмка були справді мерзенні й непогамовні люмпен-пролетарі.
Хлопці зі Стежини не могли прийти через зону Струмка, щоб на них не напали і не надавали штурханів. Спершу я не знав, що я сам зі Стежини, адже я тільки-но приїхав, але розбишаки зі Струмка вже визначили мене як свого ворога. Я простував їхніми краями, тримаючи розгорнену дитячу газетку перед очима, ішов, читаючи, й вони мене побачили. Я пустився бігти, а вони кинулись за мною, кидаючи каміння, один камінь розірвав мою газету, яку я, біжучи, все ще тримав розгорненою перед собою, аби зберегти гідну поставу. Я врятував своє життя, але втратив газету. Наступного дня я вирішив вступити до зграї зі Стежини.
Коли я постав перед їх синедріоном, мене зустрів глузливий регіт. За тих часів у мене була кучма непокірного волосся, що стирчало на маківці, наче на рекламі олівців "Пресбітеро". Зразки, які мені давало кіно, реклама, недільні прогулянки після меси, показували юнаків у двобортних піджаках з широкими плечима, з вусиками і напомадженим, блискучим волоссям, що прилягало до черепа. У ті часи зачесане назад волосся в народі називалося "масканья". Я хотів мати саме таку зачіску. Понеділками на базарній площі, за суму, сміховинну, якщо згадати ситуацію на біржі цінних паперів, але величезну для мене, я купував коробочки густого, наче мед зі стільників, брильянтину, і проводив години, намащуючи ним волосся, аж поки воно починало скидатися на свинцеву баню чи папську скуфію. Відтак я одягав на голову сіточку, щоб тримати його притиснутим до голови. Хлопчаки зі Стежини вже бачили, як я красувався у сіточці, і кинули мені кілька ущипливих слів своїм шорстким діалектом, який я розумів, але яким не розмовляв. Того дня, просидівши вдома дві години з сіточкою на голові, я зняв її, перевірив у люстрі її чудовий ефект і подався шукати тих, кому вирішив дати клятву вірності. Коли я підійшов до них, брильянтин з базару вже втратив свій склеювальний ефект, і волосся повільно починало стовбурчитися знову. Це викликало ентузіазм у хлопчаків зі Стежини, які обступили мене колом, штурхаючи один одного ліктем. Я попрохав, щоб вони прийняли мене до своєї зграї.
На жаль, я говорив літературною італійською: я був інший. Наперед вийшов ватажок, Мартінетті, який здався мені тоді велетнем, що виступав у всьому своєму босоногому блискові. Він вирішив, що я повинен витримати сто стусанів у зад. Може, вони хотіли розбудити в мені змія Куйдаліні. Я погодився. Я сперся об мур і перетерпів сто ударів босою ногою, тимчасом як двоє ад'ютантів тримали мене за руки. Мартінетті виконував своє завдання з силою, з ентузіазмом, методично, завдаючи ударів усією підошвою, а не носаком, щоб не забити собі великого пальця. Хор бандитів задавав ритуалові ритм. Рахували діалектом. Відтак вони зачинили мене на півгодини у кролятнику, а самі вели розмову своєю горловою говіркою. Мене випустили, коли я почав скаржитися на те, що у мене затерпли ноги. Я пишався собою, адже зміг гідно відбути варварський ритуал зграї дикунів. І так я став одним із них.