Маятник Фуко

Сторінка 33 з 191

Умберто Еко

На розі вулиці Растреллі Бельбо схопив мене за руку:

— Сюди, юначе, — кинув він мені.

Я спробував запитати, чому, адже вулиця Лярга здавалась мені спокійнішою й обжитішою. Від лабіринту вуличок між вулицею Пекорарі та резиденцією архієпископа мене охопила клаустрофобія. Мені здавалося, що там, куди вів мене Бельбо, буде важче злитися з оточенням у разі, якщо з котрогось боку на нас налетить поліція. Він зробив мені знак мовчати, завернув за два-три роги, поступово сповільнив біг, і, вже йдучи нормальним кроком, ми опинилися якраз позаду Міланського собору; рух тут був нормальний й сюди не долинав відгук баталії, що розгорталася менш як за двісті метрів звідси. Все ще мовчки ми обійшли собор і опинилися навпроти фасаду, з боку галереї. Бельбо купив пакетик корму і з янгольським виглядом заходився годувати голубів. Ми повністю злилися з суботньою юрбою, ми з Бельбо — у піджаках та краватках, дівчина — у звичайній одежі міланських жінок: сірий светр під шию і разок перлин, здається, штучних, а може, й ні. Бельбо відрекомендував її мені:

— Це Сандра, ви знайомі?

— З вигляду. Привіт.

— Розумієте, Казобоне, — сказав мені тоді Бельбо, — ніколи не слід тікати по прямій лінії. Беручи приклад з герцогів Савойських у Турині, Наполеон III наказав розтельбушити Париж і перетворити його на мережу бульварів, і всі захоплюються цим як шедевром урбаністичного мистецтва. А насправді прямі вулиці потрібні для того, щоб краще контролювати збунтовані натовпи. По змозі, як це маємо на Єлісейських Полях, треба, щоб і бічні вулиці були широкі й прямі. Такої змоги не було, приміром, у випадку вуличок Латинського кварталу, і саме тут травень шістдесят восьмого року знайшов своє найповніше вираження. Коли тікаєш, слід тікати вузькими вуличками. Жодні сили громадського порядку не можуть контролювати їх усі, та й поліцаї бояться заглиблюватись у них невеликими групами. Якщо й зустрінеш там одного-двох поліцаїв, то вони боятимуться тебе більше, ніж ти їх, і ніби за взаємною згодою ви щодуху кинетесь тікати в протилежних напрямках. Якщо не знаєш добре цього району, за день перед тим, як взяти участь у масовому вічі, слід провести розвідку місцевості, а тоді розташуватися на тому розі, звідки відходять малі вулички.

— Ви проходили навчання в Болівії чи що?

— Методи виживання можна засвоїти лише в дитинстві, хіба що вже дорослим ви служили у "зелених беретах". Я пережив погані часи, часи партизанської війни, це було в ***, — і він назвав мені село на стикові провінцій Монферрато та Лянґе. — Ми евакуювалися з міста в сорок третьому, розрахунок винятково вдалий: якраз добрий час і добре місце, щоб відчути все сповна — облави, СС, стрілянину на вулицях... Пригадую, як одного вечора я піднімався на пагорб, йдучи по свіже молоко на ферму, і тут чую якийсь звук над головою, між верхівками дерев — фур-р-р, фур-р-р. Я усвідомлюю, що з далекого пагорба переді мною обстрілюють з кулемета залізничну лінію, розташовану в долині, за моїми плечима. Інстинкт підказав мені тікати або кинутися на землю. Я припускаюсь помилки і біжу в напрямку долини, і в певну мить чую на полі навколо себе якийсь тріск — чак, чак, чак. То були кулі, що падали, не долетівши до залізниці. І я зрозумів, що коли з високої гори стріляють далеко в напрямку долини, тікати слід під гору: чим більше піднімаєшся, тим вище над твоєю головою пролітають кулі. Моя бабуся, під час одної перестрілки між фашистами та партизанами, що виступали одні проти одних із двох боків кукурудзяного поля, знайшла чудовий вихід: оскільки в який бік не тікай, завжди ризикуєш дістати сліпу кулю, вона кинулася на землю посередині поля, якраз між двома лініями стрільців. Вона лежала так десять хвилин, обличчям до землі, сподіваючись, що жодна з шерег не підійде занадто близько. І все обійшлося. Бачте, коли таких речей вчишся змалечку, вони залишаються у нервовій системі назавжди.

— Значить, ви брали участь у русі Опору, як заведено казати.

— Як глядач, — сказав він. І в його голосі я відчув легку ніяковість. — У сорок третьому мені було одинадцять років, а наприкінці війни — неповних тринадцять. Занадто мало, щоб брати участь, але достатньо, щоб спостерігати за всім, я б сказав, із фотографічною увагою. Та й що мені було робити? Я дивився. І тікав, як сьогодні.

— Зараз ви могли б самі про це написати, замість того щоб виправляти чужі книжки.

— Усе вже написано, Казобоне. Якби мені тоді було двадцять років, у п'ятдесяті роки я б писав поетичні мемуари. На щастя, я народився запізно. Коли я досяг того віку, коли можна писати, мені вже не залишалося нічого іншого, як читати вже написані книжки. З іншого боку, там, на пагорбі, я міг закінчити життя з кулею в лобі.

— На чиєму боці? — запитав я і одразу ж збентежився. — Пробачте, це я жартома.

— Ні, не жартома. Звичайно, сьогодні я це знаю, але знаю я це сьогодні. Чи знав я тоді? Ви знаєте, що все життя можна відчувати докори сумління не через хибний вибір, про який можна принаймні пошкодувати, а через те, що ви не мали змоги довести собі самому, що ви б не обрали хибного шляху... Я був потенційним зрадником. Яке ж право я мав розводитись про якусь правду і навчати її інших?

— Даруйте мені, — сказав я, — потенційно ви могли бути навіть убивцею з вулиці Салярія, але ним не стали. Це невроз. Чи, може, ваші докори сумління спираються на якісь конкретні вказівки?

— Що таке конкретна вказівка у таких справах? А щодо неврозу, то цього вечора відбудеться вечеря на честь доктора Вагнера. Піду на П'яцца делла Скала й візьму таксі. Ходімо, Сандро?

— З доктором Вагнером? — запитав я, прощаючись. — Він тут?

— Авжеж, він на кілька днів приїхав до Мілана і, може, я переконаю його дати нам кілька своїх неопублікованих праць, щоб ми видали з них томик. Це зчинило б фурор.

Виходить, вже в той час Бельбо був у контакті з доктором Вагнером. Я запитую Себе, чи це саме того вечора Вагнер (вимовляється Ваньє́р) провів з Бельбо безплатний сеанс психоаналізу, причому жоден із них не здогадувався про це. А може, це відбулося згодом.

У всякому разі, того дня Бельбо вперше згадав своє дитинство в ***. Цікаво, що то була оповідь про втечу — майже героїчну, адже такою вона залишилась у спогадах, але водночас ця історія вийшла на яв, після того як разом зі мною і на моїх очах він безславно, хоч, може, й мудро, тікав знову.