— Він вам не симпатичний, — зауважив Бельбо.
— Авжеж, терпіти його не можу, як на мене, він мав би потрапити в найгірші кола пекла, який він святий. Зате він умів пильнувати свої інтереси, погляньте, як його вшановує Данте: призначає головою кабінету Пречистої Діви. Його відразу зробили святим, бо він умів подати себе у вигідному світлі потрібним людям. Але я говорив про тамплієрів. Бернард відразу відчуває, що цю ідею варто розвивати, і підтримує тих дев'ятьох шукачів пригод, перетворюючи їх на Христове Військо, можна навіть сказати, що тамплієрів у їхній героїчній подобі вигадав саме він. 1128 року він скликає собор в Труайє саме для того, щоб визначити статус нових ченців-солдатів, а через кілька років пише похвалу цьому Христовому Війську і складає правило з сімдесяти двох статей, яке дуже цікаво читати, адже чого там тільки нема. Щодня обідня, не можна гордувати лицарями, відлученими від церкви, навпаки, якщо хтось із них попросить прийняти його до Храму, слід зустріти його по-християнському, бачте, я мав рацію, коли порівнював їх з іноземним легіоном. Вони повинні носити білі плащі, прості, без хутра, хіба що з овечим хутром, заборонено носити вигнуте за тогочасною модою взуття, спати слід у сорочці та підштаниках, один матрац, одне простирадло, одна ковдра...
— За тамтешньої спеки вона, напевно, смерділа страшенно... — зауважив Бельбо.
— Щодо смороду, то ми ще про нього поговоримо. Правило містить ще й інші обмеження: одна миска на двох, їсти мовчки, м'ясо тричі на тиждень, у п'ятницю покута, підйом на зорі, якщо робота важка, можна поспати зайву годинку, але за це у ліжку треба прочитати тринадцять отченашів. Є магістр і ціла вервечка представників нижчої ієрархії, аж до сержантів, зброєносців, джур та прислужників. Кожен лицар повинен мати троє коней і одного зброєносця, жодної вишуканої прикраси на вуздечці, сідлі та острогах, зброя проста, але добротна, полювати заборонено, хіба що на левів, словом, життя, що складається з покути та битв. Не кажучи вже про обітницю здержливості, на якій особливо наголошується, адже це були люди, які не сиділи по монастирях, а воювали, вони жили посеред світу, якщо можна назвати світом той мурашник, яким була, либонь, за тих часів Свята Землі. Загалом кажучи, Правило говорить, що товариство жінки дуже небезпечне, і лицар може проявляти ніжність лише до матері, сестри та тітки.
Бельбо застогнав:
— Хм, щодо тітки, то я був би обережніший... Але наскільки я пам'ятаю, хіба тамплієрів не обвинувачували у содомському гріху? Є одна книжка Клоссовського, "Бафомет". Хто був цей Бафомет, їхнє диявольське божество або що?
— Зараз скажу. Але подумайте хвильку. Вони жили життям моряків, довгі місяці проводили в пустелі. Ти пробуваєш там, де чорт добраніч каже, темна ніч, ти лягаєш під наметом із типом, який їв з твоєї миски, ти хочеш спати, пити, тобі холодно, страшно і ти хочеш до мами. Що ти робитимеш?
— Можна зайнятися чоловічим коханням, — запропонував Бельбо.
— І подумайте тільки, яке пекельне життя вони вели — інші воїни, що не прийняли обітниці, захопивши місто, ґвалтують собі якусь смаглявку з бурштиновим животом та оксамитними очима, а що робити тамплієрові посеред пахощів ліванських кедрів? Залиште йому смаглявця. Ви тепер розумієте, чому поширилася приказка "пити і лаятися, як тамплієр"? Це щось на зразок історії про капелана у траншеях, який дудлить горілку і лається разом зі своїми неписьменними солдатами. І цього досить. На своїй печатці вони зображені вдвох на одному коні, один припав до спини іншого. Чому, якщо Правило дозволяє кожному мати трьох коней? Це, мабуть, вигадав Бернард як символ убогості або двоїстості їхньої ролі як ченців та лицарів. Але подумайте, як це сприймали звичайні люди, що можна сказати про ченців, які стрімголов скачуть удвох на одному коні і один притискає живіт до гузна іншого? Можливо, то був наклеп...
— ...але вони самі на це наражалися, — коментував Бельбо. — Не міг же цей святий Бернард бути таким дурнем.
— Ні, дурнем він не був, але він теж був ченцем, а за тих часів ченці мали своє власне уявлення про тіло... Перед тим я боявся, що подав свою історію занадто у стилі вестернів, але якщо добре подумати, послухайте, що говорить Бернард про своїх улюблених лицарів, я взяв із собою цю цитату, її варто прочитати: "Вони відчувають огиду до мімів, штукарів та жонглерів, до непристойних пісень та фарсів і уникають усього того, вони коротко стрижуть волосся, навчившись від апостола, що чоловікові не личить відпускати собі патли. Не побачиш, щоб вони чесалися, рідко вони й миються, борода наїжачена, вони смердять пилюкою, вкриті брудом через спеку і через те, що вони завжди в обладунках".
— Не хотів би я потрапити в їхній табір, — мовив Бельбо.
Діоталлеві повчально сказав:
— Для пустельників завше було характерним культивувати здоровий бруд, щоб упокорити власну плоть. Пам'ятаєте святого Макарія, який жив на стовпі і, коли хробаки спадали йому з тіла, збирав їх і клав назад на тіло, аби ці Божі створіння теж могли справити собі учту?
— Стовпником був святий Симеон, — сказав Бельбо, — на мою думку, він стояв на стовпі, щоб мати змогу плювати на голови тим, хто проходив унизу.
— Мені ненависний дух Просвітництва, — сказав Діоталлеві. — Макарій чи Симеон, але таки був якийсь стовпник із хробаками; я не можу бути авторитетом у цих справах, бо не цікавлюся божевіллям поган.
— А твої равини з Жерони були чистенькі та пахли, — підкусив Бельбо.
— Вони жили у бридких норах тому, що ви, погани, замикали їх у гетто. А тамплієри жили в паскудстві, бо це було їм до вподоби.
— Не треба перебільшувати, — сказав я, — ви бачили коли-небудь чоту солдатів після маршу? Я ж розповів вам усе це, щоб ви могли зрозуміти суперечливе становище тамплієра. Він повинен бути містиком, аскетом, не їсти, не пити, не спати з жінками; він блукає по пустелі й рубає голови ворогам Христа, чим більше він їх відрубає, тим більше очок заробить до раю, він смердить, з кожним днем заростає щетиною, а Бернард вимагає, щоб, узявши місто, він не кинувся на якусь дівулю чи там молодицю, а під час безмісячних ночей, коли, як відомо, по пустелі гуляють самуми, не попрохав свого улюбленого товариша по зброї про невеличку послугу певного роду. Хіба легко бути ченцем і фехтувальником, випускати тельбухи і читати отченаш; ти не маєш права подивитись у вічі своїй сестрі у перших, а потім після тривалої облоги вдираєшся в місто і бачиш, як інші хрестоносці перед твоїми очима втішаються з жінкою халіфа, чарівні суламіфи оголюють перед тобою груди, кажучи: візьми мене, візьми, але залиш мені життя... Та ба, тамплієр повинен залишатися твердим, смердячим, зарослим, як цього хотів святий Бернард, і читати вечірню молитву... З іншого боку, досить прочитати собі Retraits...