— А де ще? Я належу до занапащеного покоління і знаходжу самого себе лише у товаристві самотності подібних до мене.
13
Брати, володарі у Храмі,
Що повен був коштовних крамів,
Де срібло й золото палало —
Ті, що над панством владували,
Де всі вони? Що сталось з ними?
Chronique á la suite du roman de Favel
Et in Arcadia ego . Того вечора бар Піладе здавався втіленням золотого віку. То був один із тих вечорів, коли відчуваєш, що революція не лише відбудеться, — її навіть спонсоруватиме Спілка промисловців. Лише у Піладе можна було побачити, як власник бавовнопрядильні у штормівці й з бородою грає в очко з майбутнім терористом у двобортному костюмі та краватці. Ми були на світанку великого оберту парадигми. Ще на початку шістдесятих років борода була прикметою фашиста, — але лише борода певної форми, зголена на щоках, під Італо Бальбо, — у шістдесят восьмому вона була ознакою протестуючих, а тепер ставала нейтральною і загальною — вибирай хто хоче. Борода завше була маскою (фальшиву бороду накладаєш, щоб тебе не впізнали), а в ті часи, на початку сімдесятих, можна було замаскуватися справжньою бородою. Можна було брехати, кажучи правду, ба більше, надаючи правді загадкового і невловного відтінку, борода більше не дозволяла робити висновки про ідеологію її носія. Одначе того вечора борода тріумфувала навіть на голих обличчях тих, хто її не мав, але давав зрозуміти, що не запускає її лише з нонконформізму.
Та я відхилився від теми. У певний момент прийшли Бельбо та Діоталлеві, дуже схвильовані й буркітливі, вони в'їдливо коментували недавню вечерю. Лише згодом я дізнався, що являли собою вечері пана Ґарамонда.
Бельбо відразу перейшов до своїх улюблених дистилятів, Діоталлеві довго й нерішуче розмірковував і врешті вибрав тонік. Ми знайшли столик у глибині, тільки-но звільнений двома водіями трамвая, яким наступного ранку треба було рано прокидатися.
— Отож, отож-бо, — сказав Діоталлеві, — ці тамплієри...
— Ні, ради Бога, не вимагайте цього від мене... Ці речі можна прочитати будь-де...
— Ми за те, щоб переказувати усно, — мовив Бельбо.
— Так містичніше, — зауважив Діоталлеві. — Бог створив світ словом, він же не посилав телеграм.
— Fiat lux, крапка. Подробиці в листі, — сказав Бельбо.
— До Солунян, напевно, — сказав я.
— Тамплієри, — попрохав Бельбо.
— Значить так, — сказав я.
— Ніколи не починайте із "значить так", — заперечив Діоталлеві.
Я вдав, що підводжуся. Я сподівався, що вони мене благатимуть. Вони не благали. Я сів і почав говорити.
— Я ж кажу, далебі, цю історію знають усі. Почнімо з першого хрестового походу, гаразд? Ґодфруа поклоняється Святому Гробові й виконує свою обітницю, Бодуен стає першим королем Єрусалима. Християнське королівство у Святій Землі. Але одна річ утримувати Єрусалим, а зовсім інша — решту Палестини, адже сарацинів розбили, але не знищили. Життя у тих краях нелегке, як для нових поселенців, так і для прочан. І ось у 1118 році, за правління Бодуена II, прибувають дев'ять осіб на чолі з таким собі Гуґо де Паеном, які утворюють ядро ордену Вбогих Лицарів Христа: чернечого ордену, але з мечем і в обладунках. Вони дають три класичні обітниці — убогість, здержливість, послух, окрім того, захист прочан. Король, єпископ, усі інші в Єрусалимі відразу вділяють їм грошову підтримку, дають прихисток, помістивши їх у монастирі старовинного Храму Соломона. Ось як виникли Лицарі Храму.
— Хто вони були?
— Гуґо та інші восьмеро чи не романтики, захоплені містикою хрестових походів. Але потім до них, мабуть, приєднувалися молодші сини аристократичних родів, шукаючи пригод. Нове Єрусалимське королівство було своєрідною Каліфорнією тих часів, там можна було здобути багатство. Вдома у них не було великих перспектив, серед них, либонь, були й такі, що наламали чимало дров. Гадаю, це було щось на зразок іноземного легіону. Що тобі робити, коли ти вскочив у халепу? Можна податись у тамплієри, оглянути нові місця, розвіятися, іноді взяти участь у якійсь сутичці, там тебе годують, зодягають, а до того ще й душу спасеш. Звичайно, ти мусиш бути доведеним до відчаю, адже це означає йти в пустелю, спати під наметом, цілими місяцями не бачити жодної живої душі, крім інших тамплієрів, чи вряди-годи якогось турка, мчати верхи на коні під палючим сонцем, страждати від спраги, випускати кишки іншим бідолахам...
Я на мить зупинився.
— Може, я зображую їх надто у стилі вестернів. Була, мабуть, і третя фаза: орден став могутнім, дехто прагне вступити до нього, навіть якщо на батьківщині його становище непогане. Але бути тамплієром вже не означає обов'язково перебувати у Святій Землі, можна бути тамплієром і вдома. Складна історія. Іноді вони здаються грубими солдатами, а в інших випадках виказують певну витонченість. Приміром, не можна сказати, що вони були расисти: вони билися з мусульманами, адже це було їхнє ремесло, але з лицарським духом і виразами взаємної пошани. Коли посол Дамаського еміра відвідав Єрусалим, тамплієри виділили йому невелику мечеть, уже перетворену на християнську церкву, щоб він міг виконати свої обряди. Одного дня туди заходить якийсь франк, обурюється, бачачи у святому місці мусульманина, і обходиться з ним непоштиво. Але тамплієри проганяють нетолерантного співвітчизника і вибачаються перед мусульманином. Таке братання з ворогом потім призведе їх до згуби, адже на процесі їх звинувачуватимуть також у стосунках із мусульманськими езотеричними сектами. А може, то була й правда, надто вони схожі на шукачів пригод минулого століття, що марили Африкою і жили, як тубільці. У них не було систематичної монастирської освіти, їм бракувало витонченості розуму, щоб вловити богословські тонкощі. їх можна порівняти з Лоуренсом Аравійським, який, врешті, почав одягатися, як шейх... Втім, їхні дії оцінювати важко, адже часто християнські історіографи, приміром Ґійом Тирський, користуються кожною нагодою, аби їх очорнити.
— Чому?
— Тому що вони ставали занадто могутніми і занадто швидко. Все починається зі святого Бернарда. Ви знаєте святого Бернарда, правда? Великий організатор, реформатор бенедиктинського ордену, він викидає з церков прикраси, а коли якийсь колега виводить його з рівноваги, як це зробив Абеляр, накидається на нього у стилі, гідному Маккарті, ба, коли б міг, він послав би того на вогнище. А так наказував спалити тільки його книги. Згодом він проповідує хрестовий похід — озброймося і вирушаймо...