* * *
Не те, щоб ця історія зіпсувала нам тижні, перебуті в горах. Я ходив на довгі піші прогулянки, читав серйозні книги, як ніколи багато часу проводив біля сина. Але між мною та Лією залишилась якась недомовка. З одного боку, Лія приперла мене до стіни, і їй було неприємно, що вона мене принизила, з іншого — вона не була певна, що мене переконала.
І справді, я тужив за Планом, я не хотів викидати його геть, я занадто довго з ним жив.
Кілька днів тому я прокинувся рано, щоб устигнути на єдиний потяг до Мілана. А в Мілані до мене з Парижа зателефонує Бельбо, і розпочнуться події, які ще не перестали відбуватися зі мною.
Лія мала рацію. Я повинен був поговорити з нею раніше. Але я однаково не повірив би. Я пережив створення Плану як момент Тіферет, яка є серцем тіла сфірот, згодою закону зі свободою. Діоталлеві сказав був мені, що Моше Кордоверо попереджував нас: "Хто підноситься в гордощах над неосвіченими, тобто над усім народом Ягве, з приводу своєї Тори, спонукує Тіферет піднестися в гордощах над Малхут". Але що таке Малхут, Царство цієї землі у своїй сяйній простоті, я збагнув лише тепер. Ще вчасно, аби щось розуміти, але, либонь, занадто пізно, аби пережити цю істину.
* * *
Ліє, не знаю, чи ще побачу тебе. Якщо ні, останній мій спогад про тебе — це спогад кількаденної давності, коли ти вранці сонно простяглася під ковдрою. Я поцілував тебе і мені так не хотілося йти.
7. НЕЦАХ
107
Хіба ти не бачиш того чорного собаку, який кругами бродить ланом?... Мені здається, він намотує на ноги нам тонкий магічний зашморг... Коло звужується, він уже близько.
Фауст, 1, Біля воріт
Те, що відбулося, поки мене не було, а надто в останні дні перед моїм поверненням, я міг відтворити лише з файлів Бельбо. Але тільки один із них був ясний і чіткий і містив упорядковані факти, то був останній файл, записаний, мабуть, перед самим його від'їздом до Парижа, аби я чи хтось інший — на вічну пам'ять — міг його прочитати. Інші файли, які він, очевидно, писав, як звичайно, сам для себе, тлумачити було нелегко. Тільки я, хто вже увійшов у його особистий Всесвіт звірянь, які він робив Абулафії, міг їх розшифрувати або принаймні виснувати з них якісь припущення.
Це було на початку червня. Бельбо був схвильований. Лікарі звикли до думки, що єдиними родичами Діоталлеві були він та Ґудрун, і нарешті заговорили. На запитання працівників друкарні та коректорів Ґудрун тепер лише стискала губи — то був безгучний натяк на односкладове слово. Так йменувалася хвороба табу.
Ґудрун ходила до Діоталлеві щодня, і, гадаю, бентежила його своїми блискучими кам'яними очима. Він знав, але соромився, що інші знали теж. Він ледь міг говорити. Бельбо написав: "Обличчя — самі вилиці". Внаслідок терапії у Діаталлеві випадало волосся. Бельбо написав: "Його руки — самі пальці".
Гадаю, під час однієї з їхніх болісних бесід Діоталлеві натякнув Бельбо на те, що він скаже йому останнього дня. Бельбо вже починав усвідомлювати, що ототожнення всіляких подій із Планом призвело до зла, План сам по собі був Злом. І, можливо, щоб відійти від реальності Плану й відновити його у фіктивному вигаданому вимірі, він записав його, слово за словом, під виглядом спогадів полковника. Він викладав його, ніби втаємничений, що відкриває свою останню таємницю. Гадаю, для нього це було ліком: він повертав літературі — хоч би яка погана вона була — те, що не належало до життя.
Але 10 червня, очевидно, скоїлося щось таке, що глибоко схвилювало Бельбо. Нотатки з цього приводу дуже плутані, я спробую викласти власні припущення.
* * *
Отож Лоренца попрохала Бельбо відвезти її машиною до Рів'єри, де вона мала зайти до одної подруги і забрати не знаю вже що — документ, нотаріальний акт, якусь дурницю, що її можна було б надіслати поштою. Бельбо погодився, запалившись думкою про можливість провести з нею неділю на морі.
Вони поїхали в те місце, мені не вдалося зрозуміти куди саме — можливо, десь поблизу Портофіно. Розповідь Бельбо складалася з настроїв, у ній не було опису пейзажів, лише почуття, напруження, пригніченість. Лоренца залагодила свої справи, поки Бельбо чекав у барі, потім сказала, що вони могли б піти поїсти рибні страви в одній місцині, на скелі над самим морем.
З цього місця історія вже не держалася купи, я відтворюю її на основі уривків діалогу, які Бельбо занотував без лапок, ніби пишучи по гарячих слідах, щоб не дати випаруватися цілій низці богоявлень. Вони їхали машиною, поки було можна, відтак пішки рушили вздовж берега, лігурійськими стежками, заквітчаними й непрохідними, аж до самого ресторану. Та тільки-но сівши, побачили на сусідньому столику картку, де було написано, що столик замовлено для доктора Альє.
"Який збіг обставин!" — сказав, мабуть, Бельбо. "Кепський збіг обставин", — сказала Лоренца, вона не хоче, аби Альє знав, що вона тут із ним. "Чому не хоче, що ж тут поганого, на якій підставі Альє має право ревнувати?" — " До чого тут право, йдеться про добре виховання, він запросив мене сьогодні на заміську поїздку, а я сказала, що зайнята, ти ж не хочеш, щоб я осоромилась як брехуха?" — "Ти не осоромишся, ти ж і справді зайнята мною, чи цього треба соромитись?" — "Соромитись не треба, але у мене є свої правила доброго тону, ти не можеш заборонити мені їх дотримуватись".
Вони вийшли з ресторану і пустилися стежиною назад. Але раптом Лоренца зупинилася, побачивши, що надходять якісь люди, Бельбо їх не знав, але вона сказала, що то друзі Альє, вона не хоче, щоб вони її побачили. Становище було принизливе, вона сперлась об поруччя містка, перекинутого через засаджений оливками схил, прикривши обличчя газетою, наче помираюча від бажання знати, що ж там діється у світі, він стояв із сигаретою в руках на відстані десяти кроків, ніби випадковий перехожий.
Бесідники Альє минули їх, але тепер, — звернулася Лоренца до Бельбо, — якщо вони ітимуть далі стежкою, то неодмінно зіткнуться з ним самим. Бельбо пирхнув: хай йому біс, якщо й зітнуться, то що? — У відповідь Лоренца зауважила, що в нього нема й краплини делікатності. Нарешті було вирішено дістатися парковища, обминувши стежку і йдучи навпростець через скелі. Вони пустилися бігти через цілу низку освітлених сонцем терас, і обоє засапалися, а в Бельбо, як на те, ще й зламався підбор. Лоренца говорила: далебі, так набагато цікавіше, звичайно, не дивно, що ти не можеш звести духу, якщо й досі стільки куриш.