Магус

Сторінка 51 з 53

Арєнєв Володимир

Перстень виявиться справжнім.

8

— Рано чи пізно це повинно було статися, — говорить падре Тімотео саду, що розкинувся перед ним. — Рано чи пізно це стається майже з усіма.

Оберто слухає, чомусь затамувавши подих.

— Статут ордену передбачає, що законник за бажанням своїм має право залишити орден. Або на термін тривалістю не більше року — і тоді після повернення він знову буде прийнятий до лав братів. Або ж — назавжди, без права повернутися. — Наче здогадавшись, що Оберто хоче заперечити, падре застережливо зводить лівицю, на якій не вистачає двох пальців: — Ні! Ти підеш звідси з паперами, в яких буде написано: "відпущений на рік, для осягнення світу і самого себе, після чого має право знову стати одним із братів ордену". Я знаю, що твоє рішення визріло не одразу. Але я старший і тому знаю ще от що: молодість покваплива і категорична більше, ніж варто було б. І на тому скінчимо.

Падре Тімотео повертається до магуса і тихо додає:

— Скінчимо, якщо тобі нема чого мені більше сказати.

У садку вже остаточно стемніло. Цикади і цвіркуни в єдиному шаленому запалі підносять до небес молитви про прийдешній день: нехай буде він сонячним і в міру теплим, сповненим їжі та питва, і нехай сандалії братови якомога рідше загрожують комашиному, такому тендітному життю, Господи! Гойдаються віти, вітер перебирає листя, наче тужаві, соковиті чотки чи сторінки книжок, яким ще належить бути написаними і прочитаними, але кожне слово яких — уже тут: у повітрі, в траві, в іскристих зірках і уламку місяця над монастирем. У цю паузу між запитанням настоятеля і відповіддю Оберто можна легко вкласти вічність; нескінчений ланцюг із трьох ланок: колишнього, майбутнього, теперішнього, — прикидається ручною змією, віяло вірогідностей завмерло, розчахнулося чудернацьким капюшоном кобри, — і зараз Оберто чіткіше, ніж будь-коли, усвідомлює, якою могла би бути його відповідь. Адже дуже просто розповісти не криючись усе, поділитися найпотаємнішим.

Ну, хоча б пригадати ще раз ті кілька кроків справжнього страху, що відділяли його від бруківки, на якій пролунало "Сьогодні вранці я повинен був принести нову порцію!" Малімора, до кімнатки, куди вони увірвалися, всі троє; там, в люльці, почепленій над стелею, мирно погойдувалося немовля, а друге, його брат-близнюк, солодко чмокало, припавши до мармурово-білих грудей. І коли Оберто побачив це, страх луснув гнойовим наривом, розтікся холодком по спині, гіркою скіпкою увійшов під серце: "Спізнилися! Великий слідець, ти так довго йшов по сліду, що остаточно втратив здатність роздивлятися довкруж себе. І от тепер... спізнилися! А ти ж міг їх врятувать!"

Він дійсно міг би. Вчасно задане запитання, правильно потрактована мовчанка Малімора... та пригадай хоча б виття собак ночами, або колискову, яку ти чув! — або ж ту безглузду сцену, коли Рубер Ходяга сварив свою служницю за зникнення молока (а вона була неприродно блідою; ти подумав тоді — перелякалася, а втім, був надто захоплений спостереженням за "вілланом"); пригадай, нарешті, страту на площі Акацій, де шкіпер, сходячи по драбині і навіть просунувши голову в петлю, відчайдушно мукав і пальцем вказував у натовп — туди, де стояла вона! — вона, яка ще кілька днів тому кинулася з борту його галери у хвилі й напевне мусила потонути, але не потонула, повстала із мертвих, бо — "Діти покликали", — тихо відповідає ця жінка, знічено, винувато всміхаючись. Вона дивиться на вас усіх і скрушно смикає плечем, а сама тим часом віднімає немовля від грудей, хустинкою втирає йому вуста і, запнувши сорочку, відносить, кладе його у другу люльку: "Ви вже даруйте, месере, що так вийшло. Я, певно, не мала права повертатися, так? Але вони... я не могла їх залишити одних, зрозумійте". І раптом, впавши навколішки і обхопивши твої руки змертвіло-холодними пальцями, зазираючи тобі у вічі: "Що тепер буде, месере? Що ви зі мною зробите? Ні-ні, я не відмовляюся, робіть, що треба, щоб усе за законом — але діти, що буде із дітьми?!" — і в голосі її, Господи, щось таке, що змушує тебе відвернутися, вона, неправильно потрактувавши цей твій порух, ще сильніше зціплює пальці, лобом тикається тобі в коліна: "Будь ласка, догляньте за хлопчиками!" Що тут скажеш? "Присягаюся, що з ними не станеться нічого поганого. Наскільки це буде в моїх силах..." — і інший словесний непотріб, ти надто розгублений, щоб узагалі думати про її дітей, точніше, про їхнє майбутнє, — тебе зараз хвилює їхнє сьогодення: "Але ж Малімор казав, щоб ви не годували їх, казав?!"

Він казав, аякже, — та хіба може рідна мати винести це двоголосе голосіння?! До того ж він не пояснив, чому не можна. Та й... трішечки ж, зовсім трішечки!..

І що ти їй скажеш? Що молоко мриці здатне — та що "здатне"? — докорінним чином міняє людську природу, спотворює її, особливо — у дітях! Що тепер її "синочки милі" ймовірніше за все приречені, що чекає на них або смерть, або щось набагато жахливіше, ніж смерть?! Навіщо, навіщо їй знати про це — їй, яку тобі належить віддати до рук ресурджентів чи ж самому впокоїти, інакше загибель, уже напевне, чекає обидвох близнюків! Померла мусить померти вдруге, тепер — остаточно, тільки тоді з’явиться мізерний шанс урятувати дітей.

Про шанс ти, звичайно ж, змовчиш. Про решту — розповіси. І спитаєш, затамувавши подих (як зараз затамовував у саду, чекаючи на запитання від падре Тімотео): "А як узагалі вам вдалося?.."

Вона не знає, звичайно. І мало що пам’ятає. Був стрибок, і була важкість, що тягнула униз, вода у горлі, в легенях, остання думка про дітей, темрява безпросвітна, яку раптом щось відштовхнуло — геть, геть! — і потім якесь клоччя спогадів, біль в усьому тілі, гул прибою у вухах, гуркіт дерев’яної бочки, місячне світло на обличчі, кусюча мушва окремих, не зрозумілих до кінця картин — дуже знайомих: бруківка, вулиці, фасади, ґрати на вікнах перших поверхів; гавкіт собак — наче зголоднілі, скажені крики демонів Пекла, у яких відібрали законну здобич; вона цілком усвідомила себе тільки вже у цій кімнатці, коли притискала до грудей ("Але тоді не годувала, ні, месере, ні!") своїх синочків, дві свої кровиночки. І дякувати Маліморові: навідувався, допомогав, підказував, як бути, заспокоїв: якщо вже сталося таке, виходить, доля. Хоча розуміла, звичайно: за все слід розплачуватися, тим більше — за диво.