Але тут Лезо Монети згадав, що непогано б і про себе попіклуватися. Він лежав, де впав, але уже розв’язаний, під голову хтось турботливо підклав стражницький плащ. Поряд, упівоберта до "віллана", сидів навпочіпки Малімор і з явною насолодою спостерігав за тим, як магус дає прочухана ресурджентам.
Фантин закашлявся, підвівся на лікті, але зойкнув від болю і повалився на бік. Якраз щоб розгледіти вражаюче полотно: "Єднання працівників невода і майстрів алебарди".
— Очуняв, — підсумував Малімор. — Швидко. Молодчина.
Лезо Монети промовчав, розтираючи зап’ястя, потім згадав і наблизив до обличчя руку з перснем. Пожежа вщухла, однак сонце уже зійшло, тож зміг роздивитися і кроликів, і шпаги, все як месер Оберто говорив.
Оце так!
То що ж виходить?..
— Не впевнений, месере, що ваша licentia дає право ставити подібні запитання, але оскільки так уже сталося і ми працюємо по одній і тій самій справі, відповім. — Фра Клементе витримав потрібну паузу, потім витяг із кишені гаманець, знайдений в халупі Марка. — Щойно ми прибули до міста, як двоє свідків повідомили нам, що кілька днів тому бачили тут привида. Судячи з опису, мало місце несанкціоноване воскресіння. Тому перш ніж виконувати те, задля чого нас, власне, запросили до міста, ми вирішили обстежити даний район — і одразу ж зафіксували сліди збурення у вірогіднісному полі. Так, коливання не перевищували норми — тоді. Однак тих самих "кілька днів тому" картина, швидше за все, була принципово іншою. Розумієте, до чого я веду, месере?
Магус кивнув. Він розумів.
Фантин — ні.
— Себто ви хочете сказати, що, несподівано для самих себе, знайшли сліди... — месер затнувся і деякий час мовчав, наче отримав удар під дих. Лезо Монети навіть пожалів його: спершу під постріл підставився, потім трунком пригостили, тепер пробіжки нічним містом... Тут у кого завгодно зі здоров’ям почнуться негаразди.
— Що ж, це багато чого пояснює, — кинув магус, трохи оговтавшись. — І все-таки, фра Клементе, прошу вас не турбуватися... бодай до полудня. Залиште у спокої всіх цих людей і йдіть-но на віллу до нашого спільного роботодавця. Я ж... я змушений відкланятись і закінчити деякі незавершені справи. Стосовно ж сліду, який ви знайшли, то можу вас запевнити: жодних пов’язаних із ним збурень (і у вірогіднісному полі, й, таки би мовити, в соціумі) не буде. Кажу це з усією відповідальністю.
— І тим не менш...
— Опівдні, фра Клементе. Сьогодні в годину Єдинорога я зберу всіх зацікавлених осіб на віллі синьйора Леандро і поясню що до чого. А тепер прошу...
Ресурдженти перезирнулися: молодший був розгублений, старший — явно незадоволений, — але сперечатися не стали. Стенувши плечима, вони вирушили вузькою вуличкою у Верхній Альяссо. Барджелло сунувся був "може, надати людей для супроводу", але наштиркнувся на холодний погляд фра Клементе і, віддавши честь, повернувся до своїх підлеглих.
А месер Оберто поквапився до Фантина і Малімора. Зараз було особливо помітно, що в його ході з’явилися певні скутість, хворобливість.
— Оговтався, — мовив він, ставши перед Лезом Монети і важко спираючись на ціпок. — Ну, підводься та не забудь подякувати цьому пролазі, який дуже любить, "щоб усе по справедливості". А то б навіть я з усіма своїми повноваженнями не врятував тебе. А ти, — повернувся він до Малімора, — відповідай якомога швидше: де вона жила?
Той спершу прикидався дурником: "ви це про кого?" та "ніяк не збагну, чому ви вирішили", — але магус тільки втомлено звелів: "Не блюзнірствуй. Сам бачиш, часу у нас обмаль..." — і Малімор миттю підскочив, готовий провести до потрібного будинку.
— А я?
— А ти — давай із нами. Іти хоч зможеш?
Фантин кивнув, звівся-таки на ноги й упевнився, що йти зможе. От бігти — уже ні.
— Я теж, — гірко всміхнувся месер Оберто. — Гаразд, підемо потихесеньку. Дивись, і дошкандибаємо, еге ж?
— Е-е-е...
— Та запитуй уже.
— Як ви здогадалися, що ресурдженти приїхали воскрешати когось із Цинікуллі?
— Не воскрешати, синку, не воскрешати. Аж зовсім навпаки. Здогадався? Так, пташечки нацвірінькали. Ще запитання?
— Перстень... що мені із ним тепер робить?
— Як це "що"?! — втрутився обурений Малімор. — Носити. По справедливості!
— Залиш поки що собі, — додав магус. — Там розберемося.
3
Перстень із незвички трохи муляє, і Фантин, не усвідомлюючи, що саме робить, крутить його на пальці так і сяк, прилаштовуючи зручніше.
І через це ледве не впускає на підлогу теплий пакунок, який миттю відгукується невдоволеним сопінням і чмоканням. Добре хоч не розплакався і не напрудив у пелюшки — було б конфузу, в бібліотеці самого синьйора Леандро!
Тим часом двері рип-рип — і входять, овіяні стійкою ароматною хвилею, ресурдженти. Обидва ретельно поголені, вони добре відпочили, як слід попоїли, це і по обличчях видно, і по ході. Червоноплащники вчора, певно, туди-сюди із Верхнього у Нижній і назад не бігали, а прошкували непоспіхом, чинно, поважно. Тепер заявилися вислуховувати пояснення магуса.
Градоправителевий розпорядник — худющий чолов’яга з кислою мармизою — поважно вказує рукою на два порожніх крісла в дальному кутку, навпроти дверей. Сідайте, значить, і будьте ласкаві зачекати, синьйор Леандро скоро завітають.
Фра Клементе і, з ледь помітним запізненням, фра Оттавіо вітаються із месером Оберто. Старший червоноплащник цікавиться:
— Як пройшли ранкові вишукування? Чи розв’язалися питання, які так турбували вас тоді?
— Розв’язалися. Коли прийде час, я детально розповім про все.
— А це... — фра Клементе затнувся, підбираючи доречний вислів, — ці чада — результат згаданих вишукувань? — від розгубленості червоноплащник, і так схильний до пишномовства, остаточно переходить на архаїчний штиль.
— У певному сенсі, — туманно відповідає месер Оберто. — Про що теж буде сказано свого часу.
Ресурджент, намагаючись зберегти веселу міну при кепській грі, киває, червоноплащники проходять і вмощуються у призначені для них крісла. Обидвоє готові чекати, скільки буде потрібно.
Утім, чекати якраз уже не потрібно.
Двері прочиняються, розпорядник поквапливо проголошує про появу батька і сина Цинікуллі. Синьйор Леандро входить першим: шиті золотом одежі, упевнена хода, породистий профіль, погляд суворий. Одне слово: градоправитель! Весь у клопотах про суспільний добробут, весь у трудах праведних, жодної хвилинки для особистого щастя. Певно, саме роки турбот надали його обличчю такого пошарпаного, затертого виразу, зробили щоки вислими, губи — надміру пухлими, наче в бійці із долею-злодійкою синьйор Леандро не раз отримував по губах, от і не можуть ніяк зажити, вздуваються, нижня трохи відкопилена. А він знає про вади своєї зовнішності і тільки стає злішим, бо нічого не може вдіяти. Із собою — нічого, тільки із іншими.