Розділ восьмий
Нічні зустрічі в склепі й у доці
Тому зазвичай буває так, що перше зіткнення із надприродним створює найсильніший ефект, тоді як далі, при повторенні таких епізодів, враження радше слабне і тьмянішає, ніж посилюється. [...]
У численних романах, на які ми могли б послатися, привид, так би мовити, втрачає свою гідність, з’являючись надто часто, настирливо втручаючись у хід дії і до того ж стаючи надміру схильним до розмов, чи простіше кажучи — балакучим. Ми маємо великий сумнів, чи правильно вчиняє автор, узагалі дозволяючи своєму привидові говорити, якщо той на додачу в цей час відкритий людському погляду.
Вальтер Скотт. Про надприроднє
в літературі і, зокрема,
про твори Ернста Теодора
Вільгельма Гофмана
1
Від звістки про появу в місті двох ресурджентів до зустрічі з ними минула не одна година — і для Оберто це були напрочуд клопітні години.
Те, що видавалося найскладнішим — домовитися із маестро Іракунді — насправді виявилося найлегшим. Так, ювелір був поривчастим і запальним, але аж ніяк не безголовим. Він вислухав пропозицію магуса, лаючись гірше за чоботаря, довго бурчав спершу про неможливість такої роботи, потім — про витрати, пов’язані із замовленням, нарешті заявив: "Нічого не гарантую" і "зайдіть наприкінці Василиска" (себто уже ввечері). Після чого виставив Оберто із майстерні: "Не заважайте, месере! Самі ж хочете, щоб якнайшвидше".
Гаразд, у магуса якраз було кілька незакінчених справ, якими він міг зайнятися до години Василиска.
"Голос мертвих" відпросився попередити Татуся Карло про воскресників — Оберто відпустив. А сам надів личину поважного старця і вирушив на цвинтар.
Тому що обіцянки слід виконувати.
Навіть якщо ти — законник, який збирається порушити головні принципи свого ордену.
2
— Нарешті, месере! — в голосі привида Арігуччі бринить непідробне піднесення. — Я уже зачекався. Кажуть, у вас були неприємності того вечора...
— Нічого серйозного, синьйоре Аральдо, повірте. І я обов’язково навідався б до вас, що б не сталося.
— Месере, у мене ні на мить не виникало сумніву, що ви прийдете! Ви ж законник, а законники — люди свого слова.
Сказане шановним привидом б’є, як то кажуть, "в яблучко". Оберто всміхається:
— Отже, я тут. Про що ви хотіли говорити зі мною?
— Ах, месере, ви такий поквапливий! Справи, еге ж? Клопоти? Все ловите злодіїв, котрі розтривожили спокій люб’язного Цинікуллі?
— Вибачте, синьйоре Аральдо. Я, мабуть, не дуже ввічливий...
— ... але на те є причина, чи не так? Всьому на світі, месере, є причина, а інколи навіть не одна. — Привид сумно усміхається і розводить руками, рукави його колихаються двома пухнастими крилами: — Таке життя, месере. Воно втручається у найнесподіваніший момент і вносить свої виправлення в наші плани. Наскільки я розумію, щось подібне сталося і з вами.
— Ви на диво проникливий, синьйоре Аральдо.
— У моєму віці й становищі бути іншим вельми складно. До того ж... це, знаєте, не важко: здогадатися, що саме відбувається з вами. Я, власне, чекав чогось такого, ще коли вперше побачив вас у своїй усипальниці. Ви, месере, уже тоді були не в ладах із самим собою. Зі своїм серцем.
— Та наче поки що не скаржуся, стукотить без перебоїв, — відбувається жартом магус. Але він згадує свою "проповідь" Фантину і дивується збігові: тоді ж мова була саме про серце!
— І воно мовчало, навіть коли ви, месере, незаконно вдерлися до вілли Цинікуллі? Ви, законник, порушили власне закон! Нехай і з добрим наміром — але порушили!
— Ви звинувачуєте мене в цьому, синьйоре Аральдо?
— У жодному разі! Швидше, співчуваю. Ваші наставники, а насамперед — засновники ордену, були не дуже далекоглядні. Вони вчили вас одному, але світ влаштований зовсім по-іншому. Не порушивши закону, ви б ніколи не знайшли персні. Порушивши — пішли проти власної природи, точніше, проти тих принципів, які уже стали невід’ємною частиною вашого єства. Тепер життя і вчення борються у вас — і поки що життя перемагає.
— Гадаєте, це погано?
— Гадаю, це боляче й нестерпно — але необхідно. Ви дорослішаєте, месере.
— Та я ж начебто уже не хлопчик.
Синьйор Аральдо, вибачаючись, піднімає руки:
— Звичайно, звичайно! Я не дуже ясно висловився, месере. Мені слід було сказати: "Ви ростете, змінюєтеся". Цей процес, яким він мені вважається, схожий на дорослішання. Діти ж завжди живуть запозиченим життям: батьківськими уявленнями, батьківськими "погано" і "добре". Поступово дитина починає розуміти, що ці "добре" і "погано" можуть не збігатися з її власними, а світ влаштований дещо складніше, ніж вона звикла вважати. Розуміння цих, взагалі-то, простих речей майже завжди болісне. Руйнуються стінки яйця, і пташеня вибирається на волю.
Деякий час в усипальниці панує мовчанка. Оберто розмірковує про почуте, синьйор Аральдо терпляче чекає.
— Отже, — нарешті мовить магус, — ви радите мені розбити яйце моїх колишніх уявлень? Але той, хто порушив закон один раз, — нехай навіть із найкращих міркувань! — уже не сміє називатися законником.
— Це не біда, — сумно всміхається синьйор Аральдо. — Це якраз не біда. Ніщо не заважатиме вам, коли повернетеся до наставників, покаятися у гріхах, взяти на себе єпитимію і рухатися далі вибраною вами (та — хіба вами?) стежкою. Притичина не в тому, що ви порушили закон, месере. Притичина в тому, що ви порушили його, уже вірячи в правильність обраного шляху. І досі упевнені, що крадій має сидіти в тюрмі, а злодій — отримати заслужене покарання. У цьому ви, безумовно, маєте рацію. І мали рацію ті, хто вчив вас таким істинам...
— Але справедливість не встановлюється за допомогою брехні та беззаконня, — звично, хоча уже невпевнено заперечує Оберто.
— Втіште таким аргументом тих, чиї долі зламані вправними купцями чи суддями-крючкотворами. Можна говорити правду, діяти за законом — і при цьому робити несправедливі речі, месере. Ви напевне над цим неодноразово замислювалися, але засновники ордену вже підготували для тих, хто сумнівається, відповіді на всі запитання. Свої відповіді, не ваші, свої "добре" і "погано". В Альяссо ви нарешті виявили, що вони не збігаються з вашими.