Я побачив, як обидві мухи злетіли догори і всілись на шапці рабина, а той знову почав щось розказувати довгобородим своїм вірним, і більше не дивився на мене. Мовляв, справа скінчилась, йди собі, чоловіче. А мені кров побігла по правій руці, потеплішала вона. Лихий жарт вчинило зі мною саме слово, можна уявити, яку силу має та, що її ним назвали…
XVIII
Повернувся я геть вимучений. В літах чоловік, а як нерозумне дитя заблукав і боюсь. Утім, не пригадую, чи колись тулився до матері, чи питав щось у батька. Не заведено у нас оце тулитися. Хочуть аби дитина росла швидше, ніж трава, а вона має рости як дуб. Те, що швидко росте, наче й чіпке, а проте слабосиле. Вітер не зламає, але сонце висушить і мороз покришить. Ars dobromili, себто Наука добромильська, що написав для сина і видрукував ясновельможний Ян Щасний Гербурт, буде і дітям його, і онукам. Багатство зійде, а мудрість словесна лишиться. (АК: Ця книжка, що поклала початок дитячій літературі в Речі Посполитій, більше не перевидавалась, і у Варшаві знаходиться її єдиний цілий примірник, досі не оцифрований. Мені відсканував її Томаш Янковський на моє прохання. Книга складається з двох частин: перша збірка цитат з античних авторів та різних оповідок, а друга — розповідь про шляхетські родини Добромиля.) Ніби передчував ясновельможний, що рано розлучиться з кровинкою своєю, тому й написав цю книгу. Вже нагорі розпорядилися, призначили день і годину, а до чоловіка лише шепіт долинув уві сні. Сам не знає чого, а вже починає журитися.
Я спробував пригадати, що було в той день. Зранку я бачив з вікна, як ясновельможний заходив до друкарні. Сам. Слуга чекав надворі. Та друкарня, відколи поїхав звідти Ян Шеліга, була для пана Гербурта місцем смутку. Майстер забрав звідти своє знаряддя, лишилось дещо, але воно не оживить друкарню. Я не бачив ніколи, як друкують книги, тільки на словах ясновельможний пояснив і дав фарби понюхати — чорної та кіноварі. Думаю, кожен, хто бачив лице Яна Щасного, коли той вертався назад, волів би, щоб за одну ніч ся приземкувата будова, схожа на хлів, зникла без сліду, бо прив’язала до себе ясновельможного більше, ніж Ліліт прив’язала Адама, а більшої спокусниці не було від віку. Пощо будував її з каменю річкового й цегли, дерево горить принаймні… (АК: Стіни боневицької друкарні збереглися донині. Місцеві мешканці оповідають, що той, хто пробував брати звідти камінь, гинув не своєю, страшною смертю. Ці забобони можна пояснити тим, що друкарське ремесло викликало завше страх неписьменного перед книгою як знаряддям чаклунства.) Не згадаю, що було далі. Усе як завжди. Пополудні ясновельможний сидів у кабінеті, спершу коло нього був секретар Стах, але досить скоро пішов. Се означало, що ясновельможний читає. Я трохи подрімав, і побачив пана Гербурта вже за вечерею, що виявилася останньою в його житті. Може, й щось снилось мені, але сон був не пам’ятним, пустим.
Озирнувшись назад, у час, що ніби відійшов недалеко, але так багато всього трапилось, наче півжиття проминуло, я зрозумів, що змінився. Аж так, що вже не відаю, чи я Северин Никловський, чи хтось інший.
Після тієї пригоди зі словом-мухою послав мені пан Біг сон, у якому мені вдруге наснився покійний ясновельможний. Ніби стоїть він у чистому полі, такого великого й безмежного не знайдеться у цих краях, й виводить щось прутиком на білому неторканому снігу. І слідів не видно, не лишає пан Гербурт слідів за собою, чи ж може таке бути, дивуюся я у сні. Але те, що він креслить план якоїсь будови, се я бачу. Певно, замок хоче збудувати. Бо що ж інше можуть будувати вельможні пани, як не замки, де вони можуть сховатись від татар, сусідів, що бувають часом гірші, ніж татари, або й від гніву короля. Ось креслить він стовп, а вгорі зубці, як корона. Вежа. Тоді креслить трохи далі таку саму вежу. Тепер мав би накреслити ще дві вежі, щоб стояли по кутах, а між ними браму, щоб можна було увійти. Але ні. Ясновельможний ставить ще один стовп, а потім ще один, ніби позначає дорогу, і отак йдучи, зникає у білім тумані. Не знаю чому, але мені стало страшно, і я прокинувся. Довго не міг заспокоїтись, питав себе, чому так злякався тих стовпів із зубцями, може, тому, що ніколи не бачив такої дивної дороги. Але вже те добре, що не кликав мене ясновельможний йти за собою. Не бачив він мене, тільки я його. (АК: Звісно, не мені тлумачити сон пана Северина, не настільки я добре знаю цього чоловіка, але є в мене певні здогади. Три колони поруч — це видавничий знак друкарні Гербурта, а оскільки перед тим оповідач пригадував, як востаннє Гербурт навідував друкарню, це могло трансформуватись у такий химерний сон, який не був віщим, а саме цього боявся сновидець.)
XIX
Марець почався бурхливо. Вирва піднялась зі свого глибокого ложа, одутла, мутна, посоловіла, гук її було чути навіть на замковому подвір’ї за грубими мурами, а також на Ринку, а може, і в цілому місті, яке вона огинала, а подекуди розділяла. Снігу в горах лишалось ще багато, навіть на невисоких пагорбах досі біліли снігові шапки.
Двір готувався до високих гостей, що приїжджали обозами, і всіх треба було десь помістити, ще й догодити шляхетському гонору. Я при цьому чувся тріскою, що нею бавиться течія, лякаючи затягнути у вир. Скориставшись тим, що ясновельможна вдова ще не приїхала, а ще більше тим, що весна звільнила прохід у гори, я прагнув якнайскорше відвідати святу обитель на Чернечій горі. Нарешті настав день, такий погожий і ясний, що душа моя піднеслася сама догори, і я, взявши з собою пахолка Павлуся, пішов у монастир. Сама думка про добромильську обитель святого Онуфрія зігрівала мене цілу зиму. Не раз дивився я зітхаючи на Чернечу гору, чи на те місце, де вона мала бути, коли все довкола тонуло в білім молоці туману, і ніяк не міг зважитися піти туди. Не думаю, щоб мене спинили сніги чи вовки: я приберігав монастир для себе, як приберігають харч на чорний день. Чекав нагоди, коли потреба у душевній розраді стане нестерпною.
У нас монастирі будують у пущі, серед боліт, куди не кожен знайде дорогу, а тут я кожного ранку міг бачити з Низького замку вершечок дзвінички і чути дзвін. Дорога до монастиря починається від Тернової, але можна просто перейти місточок і піти через село Вишину, з якого, кажуть, ніби почався Добромиль. Але схили надто круті, та й ніхто так не ходить, хіба що дуже поспішає. Отож ми вийшли через міську браму, і я відразу побачив дорогу, що вилася стрічкою до самого монастиря і відливала сріблом. Раніше я бачив її повного перешкод: то повалені дерева, то лихі люди, вовки, то снігові замети, але цього разу вона була порожня і від неї віяло чимось зимним, що й не дивно, бо сонце в ту частину схилу зазирає зрідка.