— Якби я міг чимось допомогти…
Маршалок зиркнув на мене гостро:
— Власне, особисті папери княгиня тримає у себе, а все інше, казала вона, може почекати.
На лице маршалка набігла тінь, видно, ясновельможна вдова вже має когось на мислі. Є в неї тепер і радники, і дорадники, яким не потрібні старі віддані слуги. Чи мало я про таке чував…
— То що, вашмосць, ще хотів би довідатись?
— Так, пусте. Чи є у секретаря якась родина? Дивно, коли такий молодий чоловік прагне до кляштора. На те мусить бути якась поважна причина. Сердечна, наприклад…
Сам не знаю, чого я спитав се. Може, через ті золоті кульчики з перлами.
Маршалок похитав головою:
— Нікого в нього нема, хоч роду гідного. Жив при ясновельможному, як у Бога за пазухою. Панну, що була йому призначена, віддали за іншого. А може, Стах вважав, що вона йому призначена. Забив собі у голову цвяшка, розуміє пан?
Я кивнув. Розумію, всі ми були колись молоді й виділи те, що хотіли видіти, а не те, що є направду.
Коли я попрощався з паном маршалком, то збагнув, що вчинив негоже. Куди мені пхатися до паперів такого великого чоловіка. Завелика честь. Пригадую, як сидів у бібліотеці й побожно спозирав на все це багатство, яке не міг дозволити собі навіть шляхтич середньої руки з п’ятьма селами. А се була бібліотека лише в Боневичах. А в Низькому замку, Високому, Мостиськах… Не раз ясновельможний посилав гінця по ту чи іншу книжку, нетерпеливився, як того довго не було, а потім гонець, рум’яний від морозу чи мокрий від дощу, йшов просто до кабінету з шкуратяною торбою, лишаючи сліди на коштовнім килимі, виймав книгу з торби, завинену в хустку, і давав до рук Яну Щасному, а той приймав книгу, наче дитя. Кожен, хто бачив пана Гербурта в ту мить, вигукнув би: "То все, що кажуть про нього, — брехня! Не сиротив він чужі діти, не забирав маєтку у вдови свого вуйка!". Певно, і Олександер, і Юлій Цезар не завше були зразком шляхетності. Говорили про дружбу й любов межи людьми, про мир, злагоду, однак чинили так, як велів світ. І ніхто не називав їх брехачами й лицемірами — хто високо піднісся, має лиш один гріх — страх. Втечу йому не пробачають. (АК: Хоч пан Северин і натякає на різницю між простими людьми і людьми високого стану, але як християнин і доброчесний чоловік не може змиритися з сакраментальним "Що можна Юпітеру, то не вільно бикові". Ця нерозв’язна проблема не даватиме йому спокою до кінця. Принаймні Северин не творить собі кумира, бо ментально не почувається васалом навіть у своєму досить приниженому й хисткому становищі. Зрештою, у ті часи становий поділ був чимось природним і люди не відчували дискомфорту.) Та й то за се його судитимуть свої, а не люди підлого стану. А те, що нині видається злом і нещастям, через сто чи двісті літ вважатимуть благом.
XII
Наближалась неділя. Гарні були кульчики — з перлин викладена квіточка, ще й золотий листочок обвився довкола неї. Похвалився я ними перед Михайлом, однак не сказав, у кого і за що купив. Але позаяк стіни мають вуха, то він, певно, знав. Хіба я не розумів, навіщо приставили до мене гайдука? Взяв на хрестини і його, і пахолка Павлуся, щоб було гонорово. Не для мене, а для Яця. Він того вартував.
Їхав я на санях, що прислав по мене Яць. Михайло на коні, а пахолок на задку саней примостився, черкаючи ногами по дорозі, видно, се його забавляло. В повітрі висіла імла, краплини води осідали на лице, але сніг не танув, і від вогкості мене почало трохи морозити. Яць приїхав сам по мене, видно, боявся, що син не знає, як обходитися з такою поважною особою. Я б на його місці так і вчинив.
— Великої гостини не буде, — мовив він, ніби перепрошуючи мене, — але дитина вродилась, треба її привітати. Се ж не шлюб брати. Не дай Боже, вмре, піде на той світ нехрещена.
Він хутко перехрестився.
— А ще онуки в тебе є?
— Аякже, від старшого сина. Два хлопці — одному три, другому два. Такі збуї!
— У мене один син, жонатий, правда, діток Бог ще не дав.
— Певно, хочеться онуків побавити?
— Та я про се якось не думав, бо жона мені згинула.
— Того пан так далеко від дому опинився. Туга пігнала. Минеться туга — захоче пан додому.
— А то вже як Бог дасть.
— То правда. Але добре, що пан живий-здоровий. Маєте велике щастя, що вціліли в тій масакрі. У нас таке буває, хіба як татари нападають. І що, не знайшли тих драбуг?
— Не чув я. Своїм життям завдячую тобі, добрий чоловіче, вічно буду в боргу перед тобою.
Мовив я се щиро, може, не так палко, бо серце моє всохло — давно не було перед ким його відкривати.
— Нехай вашмосць не гнівається, але мушу щось йому повісти…
— Кажи, Яцю.
— То не від мене пішло й не піде далі. Кажуть люди, що то недобре, що пан так подібний до ясновельможного. Се значить…
— Се значить, що я можу піти вслід за ним, так? То я справді схожий на Гербурта?
Ясь кивнув.
— Як брат рідний, з одної утроби! Давно я пана не видів, а пару днів тому, як приїхав просити вашмосць за кума для онуки, то мені аж мороз по шкірі пішов. Ніби сам ясновельможний вийшов з брами. Не бійтесь, у мене ніхто не посміє на вас витріщатися.
— А я не боюся. Як не боюся бути парсуною дорогого ясновельможного. Хоч сим прислужуся йому наостанку. А далі, як Бог захоче, най діється Його воля. Не міг я відмовитися від такої честі, хоч вельми дивувався, що мені вона припала, а не комусь значнішому.
— То так, — погодився Яць. — Таким панам великим не можна відмовити.
— Порятував ясновельможний мене у скруту — хіба таке забудеш? Добре, що недовго мучився…
— У нас кажуть: хто відмучився на землі, заслужив легку смерть.
Не сподівався я почути се від простого чоловіка, хлопа, аж заболіли мені сі слова. Мушу визнати, висловився Яць незгірше Сенеки, хоча невідомо, що сказав би на таку приповідку хтось з родини покійного. (АК: Родині Гербурта навряд чи сподобались би ці слова, бо стосовно Яна Щасного вони б виглядали на докір, адже в очах його кревних і близьких він був руйнівником і бунтарем, логіка його вчинків була незбагненна.)
Врешті ми приїхали на місце — велике обійстя, акурат коло дороги, що провадила з Високого замку до Боневич, огинаючи гору Радич. Я міг помилуватися замком на Сліпій горі, що був зовсім близько. Червона черепиця на вежах, засніжені схили й блакитне небо — твердиня Гербуртів. Що з ними буде? Ясновельможний, як всі маґнати, думав, що буде жити вічно. А ми — прості люди, нам і того куцого віку забагато. (АК: А сталося те, що наприкінці XVIII ст. марнотратна власниця Добромиля Анна Бялогловська почала розбирати замок без жодної на то потреби. Так що мешканці Добромиля чи не перші винайшли дотеп про блондинок, бо таке поводження з твердинею славного роду Гербуртів викликало в них хвилю обурення. Втім, у XX столітті селяни з Тернови самі вже використовували цеглу з замку для своїх хлівів.)