А я прагнув покинути місто якнайшвидше, і бачив у кінці дороги Боневичі, замочок, а в ньому свою кімнатину — лігво для переляканого звіра, котрий знає, що завтра його знайдуть мисливці, але то буде ЗАВТРА. Тому ноги несли мене просто туди, і я їм довіряв більше, ніж своїй голові. Боявся, що я — вже не я, розум не підкорявся мені, дрібна дрож стрясала тіло. Витоптану жалобним поїздом дорогу я пройшов і не зоглянувся. Досить того, що вона привела мене в осиротілий двір Гербуртів. Слуги вклонились мені, тобто одежі, що мав я на собі, нижче, ніж звичайно, наче знали, ким мене призначили у Низькому замку. Кращі з них, певно, залишаться служити живим Гербуртам, а лінюхи та неслухи шукатимуть собі інших господарів.
Я ступив на ґанок і обернувся, перш ніж увійти на безлюдне подвір’я, де так несподівано знайшла мене Фортуна. І саме розуміння цього повернуло мене до тями. Дім був інший. Двері до кабінету були й далі зачинені, а з-під дверей зали тягнув холод, певно, провітрювали. Я увійшов туди й побачив, що чорні запинала зірвано зі стін, дзиґаря і великого люстра. Певно, забрали до Низького замку, який треба прибрати в жалобу, бо саме туди з’їжджатиметься панство з усієї Корони, аби пошанувати востаннє ясновельможного Яна Щасного Гербурта, старосту мостиського і вишенського. А сюди приїдуть менш значні гості.
Люстро наче мене чекало, виблискуючи коштовною темною рамою з вирізьбленими пухкими личками херувимів. Я став перед ним, щоб почути, що воно мені скаже. І воно заговорило: ти справді схожий на ясновельможного статурою, віком, одежею, але тільки й усього. Чоловік стає схожим на іншого, коли рухається, всміхається, як той, навіть коли очі в одного сиві, а в іншого карі.
Я здвигнув лівим плечем, як се робив ясновельможний, виказуючи невдоволення, але від того не став ближчим до Яна Щасного. Душу холодило неприємне відчуття, наче мені треба покинути власну домівку задля іншої. Власне, так воно й було. Я надто близько тримав се біля серця з причини своєї натури, не такої, як у інших. Мабуть, тому й не зачепився у житті за щось тривке і на схилі віку опинився сам-один в чужому краї. Йов хоч лишився на попелищі, таки діждався ласки Божої, а я… Втім, і до мене виявили милосердя. Ще тільки нивка засіяна, хтозна, що на ній виросте, бо сіяно по снігу.
Я й не помітив, що вже не сам, і здригнувся, почувши голос:
— Ґратулюю, пане Северине! Чув я, що випала вам честь…
Мені стало ніяково, що застали мене перед люстром, як панну, та ще й секретар покійного Гербурта. Він зазирав мені у вічі: молодий, в’їдливий, як оса.
— Гадаю, се буде вершина в житті вашмосьці, то треба повправлятися, аби потім не нарікали, що "парсуна" не вдалася.
Дивно, але мене не зачепили його слова, може, тому, що був я надто схвильований від несподіваної новини. І відповів поважно молодику:
— Так, се велика честь для мене. Тішуся, що можу прислужитися пам’яті дорогого небіжчика.
— Я колись грав у виставі, як вчився у Кракові. Знаєте, яка роль мені випала? Феміди. Мав я зав’язані хусткою очі й терези в руці.
— Справедливість — достойна роль, панові пощастило.
— Не справедливість — правосуддя! Пан обмовився. Таке буває. Правосуддя не завше є справедливим.
(АК: Секретар тут натякає на те, що наші уявлення про деякі речі не збігаються з їхньою справжньою суттю і що роль пана Северина — це лише роль в театрі життя. Невідомо, чи юнак читав Френсіса Бекона, якому властиво належить вислів "життя як театр", але думки можуть витати в повітрі. А можливо, це натяк на автобіографічний діалог Геркулеса і Фортуни. Северин гратиме роль Гербурта, думаючи, що грає роль Геркулеса. Також секретар натякає на інтелектуальну обмеженість волинського шляхтича. Можна піти ще й далі й тлумачити гру зі словами як натяк на те, що за життя Ян Щасний не завжди чинив справедливо, чинячи правосуддя, як староста мостиський та вишенський.)
Я думав, він ще щось скаже, але секретар вклонився і пішов геть, залишаючи по собі різкий дух вина.
Коли я увійшов до свого покою, то завмер: моя одежа вкупі з книжками була спакована в куфер, а на ліжку сидячи куняв незнайомий мені гайдук.
— В чому річ? — спитав я.
Гайдук схопився на ноги й затарабанив:
— Та, прошу пана, пан маршалок велів відвезти вашмосць до Нижнього замку. Я тепер служитиму вашмосці. Я й пахолок Павлусь, він пішов обідати, зараз буде.
— То я мушу їхати вже?
— Як пан собі зичить. Візок запряжений, можна їхати.
— Я собі зичу сю ніч переночувати в цьому домі, зрозумів? Поїдемо завтра. Можеш собі йти. Хіба принеси мені щось перекусити.
— Слухаю, вашмосць!
— Як ся називаєш?
— Михайло, вашмосць!
IX
Отак почалося моє нове життя. Знаю, що за плечима моїми лихословили, та то вже люди такі, що з них візьмеш. Не можна й пальця одного висунути, аби не обмовили. І коли ще той похорон… За тих кілька днів, що провів я у Низькому замку, на новому місці, вже почав забувати покійного ясновельможного. Зрештою, знав його коротко. А забувати не мав права, бо від того залежало моє найближче майбутнє. Я більше сидів у свій кімнатині, теплій і вигідній. Тільки мав на початку розмову з боневицьким маршалком, який лишився тут задля того, щоб детально розповісти про мою "роль", яку всі називали "честю". Хотів допомогти мені віднайти своє місце в світі замість того, що я втратив, тобто покинув, тікаючи з великої туги й болю. Ясна річ, про се він не обмовився. Найперше запитав, чого я потребую на новому місці.
— Хотів би я взнати більше про покійного ясновельможного, поспитати людей, але, боюсь, не вільно мені знати багато.
— Чому вашмосць так думає? — стрепенувся пан Томаш.
— Бо в кожного чоловіка є свої таємниці, які він хоче забрати з собою на той світ. Та й родина дещо воліє тримати під замком.
— Звісно, звісно, — закивав пан маршалок. — Не думаю, що вашмосць ласий до чужих таємниць. Чи я щось не так зрозумів?
— Пан маршалок знає давню приказку, що про мертвих говорять aut bene, aut nihil?
— Хто ж її не знає!
— Однак що може бути важніше, ніж правда? Може, хтось і судить про ясновельможного криво, бо не знає правди. Я був би спокійніший, якби знав, що душа пана Гербурта теж спокійна. Але щось підказує мені, що се не так…