Проте вона все одно із зойком прокинулася, вся мокра від поту, і побачила жарку маленьку спальню, що виходила на гавань, та прямокутник місячного світла на підлозі. Вона лежала в чужому ліжку, стиснувши чужу подушку, а горностай-Пантелеймон притиснувся до неї, подаючи якісь заспокійливі звуки. О, як вона налякалася! Як дивно — у дійсності вона дуже бажала побачити голову Станіслава Грумана й навіть благала лорда Ізраеля ще раз відкрити термос і дати їй подивитися, а уві сні так злякалася.
Коли настав ранок, вона спитала в алетіометра, що означав сон, але він лише показав: "Це був сон про голову".
Ліра подумала, чи не розбудити дивного хлопця, проте він спав так міцно, що вона вирішила цього не робити. Натомість вона спустилася в кухню та спробувала приготувати омлет. Двадцять хвилин потому вона вже сиділа біля столу на тротуарі та гордовито їла підгорілу масу, а горобець-Пантелеймон клював шкаралупки.
Вона почула за спиною якийсь звук, озирнулася та побачила Віла з припухлими після сну очима.
— Я вмію готувати омлет, — повідомила дівчинка, — тож, коли бажаєш, я можу зробити й тобі.
Віл подивився їй у тарілку й відказав:
— Ні, я поїм пластівців. У холодильнику є молоко, так що все гаразд. Вони зникли не дуже давно, ці люди, що жили тут.
Ліра подивилася, як він насипає у глибоку тарілку кукурудзяні пластівці та заливає їх молоком. Такого вона ще не бачила.
Віл поставив тарілку на стіл, сів і запитав:
— Якщо ти не з цього світу, то де твій світ? Як ти сюди потрапила?
— Через міст. Його зробив мій батько, і я… пішла слідом за ним. Але він кудись подівся, я не знаю, куди саме. Та мені й байдуже. Проте, коли я йшла мостом, там був такийгустий туман, що я, здається, заблукала. Я блукала в тумані декілька днів, їла ягоди та все, що знаходила. А потім туман розвіявся, і я опинилася ось на тій скелі…
Вона простягла руку вбік. Віл повернув голову й побачив маяк, за яким починалися стрімчаки. Чим далі від міста, тим вищими вони були; їх гряда зникала в туманній далечині.
— Ми побачили це містечко, і я спустилася, але тут нікого не було. Принаймні тут було що поїсти й де поспати. Ми не знали, що робити далі.
— А ти впевнена, що це не просто інша частина твого світу?
— Звичайно! Поза всяким сумнівом, це не мій світ.
Віл згадав, як сам він, побачивши клаптик трави крізь вікно в повітрі, одразу вирішив, що то був якийсь інший світ, і кивнув.
— Отже, існує принаймні три поєднані світи, — зауважив він.
— Їх мільйони й мільйони, — відповіла Ліра. — Це сказав мені деймон — деймон однієї відьми. Ніхто не зможе підрахувати, скільки існує світів, й усі вони розташовані на одному місці, але жодна істота не могла переходити з одного до іншого до того, як мій батько створив той міст.
— А як щодо того вікна, котре я знайшов?
— Про нього я нічого не знаю. Може, всі світи почали наїжджати один на один?
— А чому ти шукаєш пил?
Ліра холодно подивилася на нього:
— Може, колись я тобі це скажу.
— Добре. Але як ти збираєшся його шукати?
— Я хочу знайти вченого, котрий про нього щось знає.
— Що, будь-якого вченого?
— Ні. Богослова-практика, — відповіла дівчинка. — У моєму Оксфорді були такі, що знали про Пил. Певна річ, у твоєму Оксфорді вони також будуть. Спершу я піду до Коледжу Джордана, бо там працюють найкращі вчені.
— Ніколи не чув про практичне богослов'я, — сказав Віл.
— Ця наука знає все про елементарні частинки та фундаментальні сили, — пояснила Ліра, — а також антаромагнетизм і все таке. Атоми, якщо стисло.
— Який-який магнетизм?
— Антаромагнетизм. Як антарика. Оті вогні, — сказала вона, вказуючи на декоративні лампочки, що прикрашали вулицю, — вони антаричні.
— Ми називаємо їх електричними.
— Електричні… Це як електрум — коштовний камінь, що утворюється зі смоли дерев. Іноді в нього потрапляють комахи.
— Ти маєш на увазі янтар, — зауважив Віл, а потім вони разом вимовили: — Антар…
І кожен з них побачив на обличчі другого здивований вираз. Віл часто згадував потім цю мить.
— Отже, електромагнетизм, — продовжив Віл, відвівши очі. — Схоже, ми називаємо це твоє практичне богослов'я фізикою. Тобі потрібні науковці, а не богослови.
— Он як, — обережно відповіла дівчинка. — Я їх знайду.
Вони деякий час спостерігали за ясним прозорим ранком, сонцем, що віддзеркалювалося від води гавані, і готувалися вилити на співрозмовника всі ті численні запитання, що виникали в їхніх головах. Але раптом вони почули чийсь голос, що пролунав десь далі по набережній — в районі казино на мисі.
Обидва, здригнувшись, подивилися в тому напрямку. Голос був дитячим, але вони нікого не побачили. Віл тихенько сказав Лірі:
— Скільки днів, кажеш, ти тут перебуваєш?
— Три чи чотири, я збилася з рахунку. Я нікого не бачила, та тут нікого й нема. Я дивилася майже всюди.
Але дехто тут був. Однією із вулиць, що вели до гавані, на набережну вийшли двоє дітей: дівчинка приблизно одного з Лірою віку та дещо молодший хлопчик. Вони несли ізсобою кошики, і в обох було руде волосся. Вони були приблизно за сто метрів від Ліри з Вілом, коли побачили їх.
Пантелеймон перетворився з щигля на мишу та по Ліриній руці заліз їй у нагрудну кишеню. Віл подумав, що, напевно, він злякався, побачивши, що ці нові діти схожі на нього — навколо них не було видно деймонів.
Діти підійшли та сіли біля сусіднього столика.
— Ви із Сигаза? — спитала дівчинка. Віл заперечно похитав головою.
— Може, із Сант-Елії?
— Ні, — відповіла Ліра. — Ми з іншого місця. Нова дівчинка кивнула — відповідь була розумною.
— Що тут сталося? — поцікавився Віл. — Де дорослі?
Очі дівчинки звузилися.
— Хіба примари не приходили до вашого міста? — спитала вона.
— Ні, — сказав Віл. — Ми просто опинилися тут. Ми нічого не знаємо про примар. Як називається це місто?
— Сигаз, — недовірливо промовила дівчинка. — Ситагаз, якщо правильно.
— Ситагаз, — повторила Ліра. — Сигаз. Чому ж дорослим довелося піти геть?
— Через примар, — з ледь відчутною зневагою відповіла руда дівчинка. — Як вас звати?
— Мене — Ліра, його — Віл. А вас?
— Я Анжеліка, а мій брат — Паоло.
— Звідки ви?
— З он тих нагорбів. Був великий туман і шторм, всі налякалися, й ми кинулися подалі від берега. А коли туман розвіявся, дорослі крізь телескопи побачили, що місто рясніє примарами, і тому вирішили не повертатися. Але ми, діти, не боїмося примар. Незабаром спустяться інші — ми прийшли першими.