1955
36
Він богом був. Мав сталь в собі.
Залізною рукою вміло
Ділив кайдани, тюрми, трійло,
Віддавши владу шантрапі.
Невже ми всі були сліпі,
І серце аж тепер прозріло,
А досі билося і зріло,
Немов курчатко в шкарлупі?
Та ні, ми всі були видющі,
Але ховались в шкаралущі
І повзали, як слимаки…
А виправдання будуть мати
Лиш ті, що йшли у каземати,
На смерть, в Сибір, на Соловки.
1957-1969
37
Як був я молодим — душа мала і вбога —
Молитися ходив на львівські цвинтарі,
На січових стрільців хрести сумні й старі
Клав квіти і втікав од себе сам щомога.
За мною стежив шпик, як звірина двонога;
А дома я писав о зляканій порі,
Як піднімаються з нужди пролетарі
Побудувати світ без правди і без Бога.
Дорогу я шукав, але не знав мети,
Мій дух порубаний палахкотів, як дрова,
А правду на Сибір вивозили кати…
Прийшов я до Дніпра з уярмленого Львова,
А там — на дні вогонь, горіла даль тернова,
Летіли в небесах січовиків хрести.
2004
38
В консерваторії співала Соломія,
А я студентом був, послухати зайшов.
І голос генія збентежив мою кров,
По жилах пролетів, немов тужби завія.
Я ще не знав тоді, що вся моя любов,
І вся моя душа й мого життя надія
Навік поміститься в маленькім слові Мія,
І буде в ньому ще й моєї смерті схов.
Усе моє життя — до Києва зі Львова,
А з Києва — назад, в оселю юних мрій,
Де прийняла мій дух дитина світанкова.
О серце болісне, не плач, закаменій,
Або збагни, що це — твоя безсмертна мова
У невмирущості двох рідних Соломій.
2004
39
Академічна, 10! Там колись
Збирались друзі на таємну раду,
Там я сонет писав про Торквемаду,
А хтось казав: "Що робиш?! Бережись!"
Я кидався до диспуту, як рись,
Не знав, що КДБ пильнує ззаду,
Записує агент мою тираду
І виповзає з дому, наче слизь.
Моє життя — то не порожні соти,
Там є гіркий полин розчарувань,
Низини темні й світляні висоти.
Та образ мій правдивий — як не глянь —
Намалювала та зрадлива дрань,
Ті львівські запопадливі сексоти.
2004
40
Згасають в пам'яті адреси й голоси
Московські й віденські, чужа зникає мова,
Та кожна вулиця і кожний камінь Львова
Притомні в спогаді на всі мої часи.
Там, на Личакові, де Божі терези
Хитаються, мене спостигла vita nova,
Торкнулася чола тяжка рука Франкова,
І вийшов я на світ, як промінь із сльози.
Народе мій сумний, я — плід твойого чрева.
Я прапор твій підняв над київські врата,
Та ще морозить нас похмура тінь царева.
Кажу тобі: не мий слізьми свої уста,
Не плач, бо доки є на світі місто Лева,
Не пропаде твоя свобода і мета!
2003
УЧИТЕЛЬ
1
Свій біль переливаючи в сонети,
Дивився він з вікна тюрми на Львів.
Де ж ти, свободо без фальшивих слів,
Де ж ви, пісні без мук, без падань злети
Розрадити його камрат хотів:
"На волю, Йване, скоро ви підете,
Забудьте камер сморідні клозети,
Спочиньте! Не для вас цей темний хлів!
Спочить?! О ні! Лежати, мов колода,
Вже краще тут, де мертвіє душа,
Бо там болить, де сум, нужда, знегода
Убогу людність ріжуть без ножа.
Хай буде проклята навік свобода —
Прислужниця багнета і гроша!
2
Учителю, стою перед тобою,
Малий, вчарований до німоти.
Ти нас бентежив, кликав до мети,
Будив могутнім словом, як трубою.
Палюща мрія, що залишив ти,
Навіки стала нашою судьбою.
Але нема кінця стражданню й болю,
Хоч розвалилось царство темноти.
Скажи мені, чи правда запанує,
Чи все те — тільки мрія голуба,
Чи сонце справедливості існує?
Чи каменярська праця й боротьба,
Кривавлячись, провадилася всує?
Чи за граніт міцніший дух раба?
3
Не сумнівайся, ідучи з народом, —
Твою дорогу кров'ю полили
Борці! Вони не вирвалися з мли,
Та шлях позначили перед походом.
Як та вода, що всякла в твердь скали,
Граніт розколе, ставши взимку льодом,
Так сумніви тебе зруйнують згодом,
Якщо вони у душу заповзли.
Та, як не можеш мислі невеселі
Від себе гнать, подібним будь до скелі,
Що падає в безодню з висоти
І, темну хлань заповнивши собою,
Рівняє путь для тих, що йдуть до бою
І кличуть до великої мети.
4
Мовчи на тій дорозі, над якою
Нависла звітрена крихка скала,
Бо можеш, ніби ломом — тахлю скла,
Розбити скелю римою дзвінкою!
Та як з тобою в гори лжа пішла,
Тобі вуста затиснувши рукою, —
Кричи! Обвал камінною рікою
Все перемеле і зітре дотла!
Загинеш ти, але й брехня загине,
Що вибрала тебе в провідники
Через гірські провалля й верховини.
А крик твій не затихне. Навпаки —
Луною він злетить поміж зірки,
Промінням на дорогу людства злине.
1956-2000
У ВІДНІ
1
Тут жив Франко. Мені не віднайти
Слід генія на камені міському!
Чи не в он тій кав'ярні чарку рому
Він випив у годину гіркоти?
А може, в заковулочку вузькому,
Куди нелегко сонцеві дійти,
На виразки й печалі бідноти
Він поглядав з обшарпаного дому?
Він тут проходив. Цісар на коні
Переїжджав. Стрічались їх зіниці.
Живі дивились. Меркли кам'яні.
В поклонах горбилися люди ниці,
Оті робочі, темні, рабськолиці,
Покликані поетом до борні.
2
Тече молитва тихо, як ручай,
В церковці преподобної Варвари.
Він тут бував, коли студентські пари
Вінчалися, як то велить звичай.
Чи він молився? Цього не питай.
Не підглядай за генієм крізь шпари.
Думки горіли, як повстань пожари,
В руках Мойсея пінився нагай…
Червоними пісками йшли євреї
До батьківщини вільної своєї,
Вмирали у пустині без води…
І вчув Франко, як тріскає опока,
Як ллється джерело до ніг пророка,
Як церква каже: "Не спиняйсь, веди!"
3
У Відні грала буря. Прохолодні
Краплини розбивалися, як скло.
Пітьмаво поміж мурами було,
Громи гуділи в небі, як у бодні.