Lux Perpetua

Сторінка 22 з 159

Анджей Сапковський

— Тобі пощастило — і мені пощастило, — нарешті пробурмотів Рейневан, сідаючи. — Це не чума. І не віспа. Здається.

— Adsumus…

— Що? — Рейневан аж підскочив. — Що ти сказав?

— Adsumus… — промимрив хворий. — Adsumus peccati quidem immanitate detenti… Sed in nomine tuo specialiter congregati…{4}

"Це всього лише молитва, — запевнив сам себе Рейневан. — Виключно випадковий збіг…"

Він нахилився. Від хворого било жаром гарячки і різким запахом поту. Рейневан поклав долоні хворому на скроні, почав повільно промовляти лікувальні заклинання та замовляння.

— Veni ad nos… — застогнав пацієнт. — Et esto nobiscum et dignare illabi cordibus nostris… Adsumus… Adsumus…{5}

Рейневан бурмотів заклинання. Хворий зі свистом видихнув.

— Ex lux perpetua, — цілком виразно сказав він, — luceat eis.

* * *

Фургон торохтів і рипів. Хворий марив у лихоманці.

Рейневана розбудив грюкіт засува і скрипіння дверцят, привело до тями холодне свіже повітря, яке разом зі світлом увірвалося всередину. Він примружився.

У фургон заштовхували наступних пасажирів. Трьох. Перший, широкоплечий вусань у лицарському вамсі, несамохіть відсахнувся, побачивши лежачого хворого.

— Не бійтеся, — заспокоїв Рейневан. — Нічого заразного. Гарячка та й усе.

— Ану лізьте всередину! — підігнав один із найманців. — Хутко, хутко! Мені що, допомогти вам?

Дверцята фургона зачинилися, і всередині знов запанувала пітьма. Однак світла було достатньо, щоби Рейневан набрався впевненості, що знає щонайменше двох із трьох новоприбулих в'язнів, які плече до плеча сиділи навпроти. Що він уже бачив їхні обличчя.

— Раз уже нас побратала сумна доля, — випередив його обережним і сповненим вагання голосом вусань, — то треба познайомитися. Я Ян Куропатва з Ланьцухова, miles polonus…[29]

— Гербу Шренява, — вирішив закінчити по-польськи Рейневан, — якщо мені не зраджує пам'ять. Ми бачилися в Празі…

— А бодай мене! — підозріливо нахмурене і озлоблене лице поляка просвітліло, — Рейневан, празький ескулап! Пам'ятаю! Мені вашець одразу знайомим видався… Ото ми всі влипли, най би його зараза…

— Adsumus… — голосно застогнав хворий, перекочуючи голову. — Adsum…

— Якщо вже про заразу мова, — озвався з тривогою в голосі другий з поляків, показуючи на лежачого, — то чи сей ото часом…

— Єгомосць Рейневан — дохтур, Якубе, — пояснив Куропатва. — На хоробах знається. Як мовить, що незаразне, тра му вірити. Дозвольте, пане Рейневан: отсей добрий шляхтич — се пан Якуб Надобний з Рогова, гербу Дзялоша. А отсей…

— Ми знаємося, — перебив третій чоловік, який відзначався сильно окресленою, трохи ніби кривуватою щелепою. — Клеменс Кохловський з Велюні, пам'ятаєте? Мали приємність. У Тошеку се було, восени тамтого року. Про справи балакали.

Рейневан підтвердив, але тільки кивком голови. Він не був впевнений, чи може вдаватися в подробиці, а якщо навіть і так, то наскільки далеко. Нові пасажири фургона були, годі заперечити, тимчасовими співтоваришами в недолі, але це аж ніяк не означало, що вони мали знати специфіку та подробиці справ, якими займався Кохловський. Полягали ж ці справи у продажу гуситам коней, зброї, пороху та куль.

— Усіх трьох разом нас схопили, одного дня, — розвіяв його сумніви Ян Куропатва. — На краківському тракті, між Бєльськом і Скочевом. Ми йшли цугом, везли… Здогадуєтеся, що везли. Знаєте-бо, що тамтим трактом возять.

Рейневан знав. Усі знали. Краківський тракт, що проходив через Цешин і Моравську Браму і сполучав Королівство Польське з Чеським, був одним із нечисленних торгових шляхів, які випадали з-під накладеної на гуситську Чехію блокади. Цим шляхом товари з Польщі йшли в Чехію практично безперервно і безперешкодно, так було завдяки угоді між моравською калікстинською шляхтою і можновладними католиками. Моравські гусити не вчиняли грабіжницьких нападів на землі католиків, а ті, своєю чергою, дивилися крізь пальці на обози та цуги, що тяглися через Цешин. Угода була неформальною, а рівновага хисткою, час від часу який-небудь інцидент її порушував. Як видно.

— Захопили нас, — вів далі miles polonus, — ратиборські з Пщини, наймана дружина отої вовчиці Гелени, вдови князя Яна. Пщина якраз і є її, Гелени, значиться, вдовин наділ, проклята відьма як удільна княгиня у Пщині сидить і поводиться чимдалі зухваліше.

— Та ще й незаконно, потіпаха така, — люто буркнув Кохловський. — Бо ж не на своїй, а на цешинській землі! То беззаконня!

Рейневан знав, про що йдеться. Дірка в блокаді, якою користувалися купці, існувала ще й завдяки вмілій політиці цешинського князя Болеслава, який захищав своє князівство тим, що з гуситами не задирався і їхніх обозів не зачіпав. Цілком іншу політику провадили вдова княгиня Гелена, що мала резиденцію в Пщині, та її син, ратиборський князь Миколай. Вони не пропускали жодної нагоди залити гуситам сала за комір, хоч би і в чужих володіннях.

— Немало вже наших, — вів далі Куропатва, — згнило у пщинських льохах чи залишило голови на пласі. Та й ми, як нас взяли, думали, що й нам на риштуванні[30] кінець писаний. Уже-сьмо душу Богові ввіряли, я, пан Якуб і пан Клеменс… Але-сьмо не висиділи в темниці навіть тижня. Повезли нас до Ратибора, видали оцим іншим, біс їх знає, що за їдні… А теперка всадили до отсеї буди і везуть. Куди, нащо, хто, на чиїй службі — біс 'го знає.

— Нащо — то відомо, — похмуро заявив Якуб Надобний з Рогова. — На страту, нащо ж іще?

— Прізвище Унгерат, — поцікавився Рейневан, — щось вам говорить?

— Ні. А має говорити?

Рейневан розповів, як його впіймали, розказав про маршрут, яким проїхав за три дні. Про те, що ескорт, найімовірніше, служить Унгератові, багатому вроцлавському патрицієві. Куропатва, Надобний і Кохловський почали ламати собі голови. Без особливих результатів. Так би вони й залишалися розгубленими і невпевненими щодо своєї долі, якби не новий пасажир фургона, якого до них підсадили ще того самого дня.

* * *

Новий пасажир був молодий, світловолосий, обшарпаний, як городнє опудало. А також веселий та радісний, що приголомшувало, коли зважити на обставини.

— З дозволу вашмосьців, — засміявся він, сівши, — я Глас з Лібочан, добрий чех, сотник із Табора. Бранець. Тимчасово, ха-ха! Вояча доля, хе-хе!