— Через тиждень після запустів.
— Тоді тобі ще треба одужувати. Відпочивати треба, спокійно набиратися сил, а не повертатися на війну. На війну, в якій ти у твоєму стані пропадеш, як пук на вітрі. Ти ж досі не прийшов до тями, хлопче. Смерть Ютти тебе мало не вбила, смерть Самсона мало не добила остаточно. Мені теж було нелегко, хоча моя шкура куди грубіша. Але ти… Нащо ти сюди приїхав? Намовити мене до помсти Грелленортові?
— Помста не поверне Ютту до життя. Нехай цим займається Бог.
— Тоді навіщо ти приїхав? Боротися за ідею? За новий кращий світ? Полягти за нього? Здохнути за нього від дизентерії в лазареті? Цього ти хочеш?
— Уже ні, — опустив голову Рейневан. — Спочатку, що й казати, — хотів. Але потім я охолов. Обдумав різні речі. Я прибув сюди, на вашу вилазку, тільки щоби попрощатися з тобою. Поздоровити тебе, обняти, подякувати за все. Востаннє. Шарлею, я йду.
Демерит не відповів. І не справляв враження ошелешеного. Навпаки, скидалося на те, що саме такої заяви він і чекав.
— З мене досить, — порушив мовчанку Рейневан. — Цілком досить. Ти знаєш, що сказав мені Самсон, тоді, в лютому, під стінами Хеба? Коли вирішив залишити нас і повернутися до Маркети? Він звернувся до слів пророка Ісаї. Ми чекали світла, та ось темнота, чекали сяйва, та в темнощах ходимо. Я всі минулі два місяці думав про його слова. Про те, що зі мною воно саме так і є. Що я, немов сліпий, мацаю стіну, немов незрячий, іду навпомацки. Що опівдні спотикаюся, як уночі. І що я — мов померлий. По дорозі я зустрів ксьондза, він нагадав мені інші слова з Пись ма, слова Євангелія від Івана. Ego sum lux mundi, qui sequitur me non ambulabit in tenebris sed habebit lucern vitae[193]. Мені набридло блукати між тіней, я йду по світло життя. Коротше кажучи: я зрікаюся світу, бо без Ютти цей світ для мене нічого не значить. Їду далеко — чимдалі від Чехії, Лужиць, Шльонська. Тому що тут усе нагадує мені про неї…
Під поглядом демерита він замовк. А його пафос раптом зник, наче вітром здутий.
— Мені не допомогла горілка, — вичавив із себе він. — Не допоміг бордель. Я не можу спати, бо не можу заснути. А як тільки засну, прокидаюся на мокрій подушці, весь у сльозах, наче мала дитина. Коли голюся, мило засихає в мене на щоці, а я з бритвою в руці тупо дивлюся на вени на зап'ясті. Хіба можна так жити? Я йду в монастир, Шарлею. Щоби примиритися з Творцем. Скажи щось.
— А що тут, — Шарлей проникливо глянув на нього, — можна сказати? Я здатний розпізнавати глибоку кризу особистості, коли помічаю її схованою в кущах. Відговорювати тебе від твоєї ідеї я не збираюся, ба більше, із суто прагматичної точки зору скажу, що ти чиниш розважливо. У твоєму стані душі та розуму небезпечно займатися вояцьким ремеслом, яке вимагає зосередження, холоднокровності та стовідсоткової переконаності у справедливості своїх дій і вчинків. Чорт забирай, я ж твій друг, і з двох лих волію бачити тебе в чернечій рясі, ніж у братській могилі.
— Значить, ти мене в цьому підтримуєш.
— Ні. Я ж сказав — із двох лих. Але перш ніж ти підеш і складеш чернечі обітниці, у мене прохання. Це остання річ, яку ми зробимо разом. Допоможи мені у цій справі з тим жевжиком від Фуггерів. Гаразд?
— Гаразд, Шарлею.
* * *
— Пропоную оминути непотрібні вступи, — оминув непотрібні вступи Шарлей. — Давайте-но відразу перейдемо до справи. Я знаю, милостивий пане, хто ви. Тому що то саме я торік нищив вогнем саксонські копальні та гути. Ті, на які ви показали.
— Значить, нам буде легше порозумітися, — службовець Фуггерів витримав погляд. — Позаяк справа, яка мене сюди привела, ідентична із тогорічною саксонською. Ви знищите вказаний вам об'єкт і матимете з цього lucrum[194].
— Оце й усе? — викривив губи демерит. — Така дрібниця? А чому це вашець звертається з цим до мене, а не до Кромешина? Не до Пухали, Корибутовича або Волошека?
— Тому, — недбало втрутився в розмову Рейневан, — що Корибутович або Волошек могли би висувати претензії на цей об'єкт. На нього могли би зазіхати поляки, які з дня на день ввійдуть у Шльонськ. Позаяк, припускаю, об'єкт розташований на землях, які вже давно поділено. Які вже комусь призначено.
Службовець і цього разу не відвів погляду. Не відповів, а лише усміхнувся.
— Ясно, — сказав Шарлей, — як удень. А що мені? Однією пожежею більше, однією менше. Про що йдеться?
— Про копальню блиску, або галеніту, руди, з якої виплавляють свинець. Копальня називається Блейберг, розташована на південному передмісті Битома.
— Ти правильно підозрював, — демерит глянув на Рейневана. — Маєток Конрада Білого. На який зазіхає Волошек. І який він, мабуть, волів би загарбати з діючими копальнями.
— Копальня у Блейбергу, — службовець Фуггерів поправив манжети вамса, — не діє. У ній більше не видобувають галеніт, бо підземні води заливають штреки. Над відведенням води з шахт там зараз якраз трудяться спеціально викликані фламандці, фахівці в таких справах. Ви їх проженете, спалите вітряки і зруйнуєте відпомповувальні пристрої.
— І тоді вода, — закінчив Шарлей, — остаточно затопить копальню. І вона вже ніколи не працюватиме. Це все?
— Ні, — заперечив службовець. — Є ще один об'єкт. Село Рудки над Клодницею. На його західній окраїні є officina ferraria. Кузня заліза, фришувальня і вапнярка. Спалите це все. Дощенту.
— Щоби добратися до названих місць, — зауважив Шарлей, — потрібен далекий рейд, глибоко на ворожу територію, через їхні пости та загони. Це великий ризик. Дуже великий.
— Він врахований в обіцяному lucrum. І гадаю, що пропорційно.
— Це ми ще побачимо. Коли ви назвете суму.
— Не про суму йдеться.
— Он як? А в чому тоді?
— Lucrum, про який ідеться, подорожує чорним фургоном. Хтозна, чи не тим самим, що й тоді.
— Повторіть, якщо ваша ласка.
— Гроші, — службовець Компанії Фуггерів сплів руки на грудях, — належать особі, яка тоді, у вересні 1425 року, наказала напасти на колектора і заграбати зібраний податок. Той самий фургон, який тоді у вас висмикнули з-під носа, тепер везе скарб до Отмухова, твердині, стіни якої повинні гарантувати безпеку і вберегти від пограбування. Я знаю, яким шляхом їде фургон, знаю, що в нього, щоби не привертати зайвої уваги, скромний ескорт. Що ти на це скажеш, милостивий пане Шарлею? Хіба це не була б слушна нагода для реваншу? Хіба це не була б історична справедливість і моральна сатисфакція — заграбати в грабіжника награбоване? Якщо ви візьметеся виконати завдання, фургон буде ваш, я віддам його у ваші руки, ви його перехопите, перш ніж він доїде до мети. Вирішувати треба швидко. Але щось мені підказує, що я знаю, яке буде твоє рішення.