Ютта і Вероніка в'їхали на передмостів'я, схиливши голови в каптурах, стараючись привертати якомога менше уваги. На жаль, у східному напрямку їхали тільки нечисленні подорожні. І всі на них звертали увагу. Їм раптом перегородив дорогу великий бойовий кінь, гнідий списничий декстрарій. На ньому сидів лицар у бобровій шапці і шубі, накинутій на акетон.
— Стояти. Хто такі? Зняти каптури!
Не було виходу.
— Клянуся головою святого Панкратія! — лицар вишкірив зуби, гримнув кулаком по луці. — Та се ж юнки!
Не було сенсу заперечувати.
— Я Герс фон Штрейтхаген, — повідомив лицар. — Пан на бургу Драхенштейн. Тутешній пфлегер. Стою тут на варті. Гуситів, коли надійдуть, за ріку не пущу, єретики на мені поламають зуби. А ви хто такі, панночки? І чому переодягнені?
— Не кожен, хто зустрічається, — покірно бовкнула Ютта, — є шляхетним лицарем, шляхетний лицарю. Є такі, що не зглянуться на слабку стать…
— А нам із сестрою спішно, — додала прохальним тоном Вероніка. — Шляхетний пане, дозвольте нам…
— Спішно? Певно, до ваших любих, га? Певно, чекають з нетерпінням? Спраглі поцілунків?
— Нам спішно до мами і тата… Додому…
Він глянув на них з висоти списничого сідла, на його губи виповзла огидна усмішечка.
— Попрошу панянок за мною. До мого намету. Випишу перепустку. Здасться, якби хто запитував.
Усередині біло-блакитного намету, крім повного медіоланського обладунку на стояку, містився стіл, складаний стілець і польове ліжко. Пан на бургу Драхенштейн без вступу перейшов до суті.
— Час заплатити за проїзд, дівчатка, — він хтиво скривив губи, показуючи на ліжко. — Ти перша. Ну ж бо, роздівайся. Здоймай шмаття.
— Шляхетний пане…
— Мені закликати кнехтів, аби помогли?
Вероніка благально подивилася на Ютту. Ютта зітхнула, знизала плечима. Вероніка тремтячими пальцями стала розстібати гачки. Герс фон Штрейтхаген втупив очі в її декольте. А Ютта вирвала з медіоланського обладунку зарукавник разом з рукавицею і зацідила йому просто в ніс. А коли він схопився за лице, з усієї сили копнула в пах.
Герс фон Штрейтхаген скулився, важко сів на польовому ліжку, яке зламалося під його вагою. Вероніка почастувала його складаним стільцем. Ютта ж всунула руку в панцирну рукавицю, стиснула кулак, розмахнулась. І вдарила з усіх сил, аж їй у плечі щось хруснуло.
Вони вийшли з бумазейного намету, ніби нічого не сталося, алебардники навіть на них не глянули, зацікавлені черговою сваркою на мості.
За мить вони вже були в сідлах. І щодуху мчали галопом на захід.
Назад — у напрямку, звідки приїхали.
* * *
Наступного дня знялася хурделиця, яка їх сильно затримала. Рейневан безсильно злився. Рікса занепокоїлася, вона підозрювала, що принижений на очах своїх підлеглих пфлегер може за ними гнатися. Шарлей вирішив, що це малоймовірно, здирницький бізнес на мості був надто прибутковим, щоби його покинути. А якби навіть і так, то хурделиця стримувала і переслідувачів. Тож вони їхали, ковтаючи вітер і сніг, або переховувалися десь, коли заметіль робила дальше пересування зовсім неможливим.
Погода покращилася аж через кілька днів. А шум вітру перестав заглушати гуркіт бомбард, який долинав звідкись з заходу, розкочуючись, як грім.
Вони поїхали швидше, керуючись дедалі виразнішою і гучнішою канонадою, невдовзі перед очима опинилися як гармати, що стріляли, так і їхня ціль.
— Місто і замок Плауен, — показав Шарлей.
— Хто облягає? Табор чи Сирітки?
— Перевірмо.
* * *
Облягав, як з'ясувалося, Табор, польове військо під командуванням Прокопа Голого і Якуба Кромешина. Їм зайняло трохи часу пробратися крізь згарище підгороддя, до них весь час приставали вартові, але врешті-решт вони потрапили перед очі гейтманів. Прокоп, як не дивно, не нарікав на біль і не наказував Рейневанові себе лікувати. І не дав Рейневанові заговорити.
— Це Плауен, — показав він на місто, що диміло після обстрілу. — Резиденція Генріха фон Плауена, начальника пльзенського ландфриду. Небагато знайдеться настільки ж ненависних серед чехів прізвищ. Саме звідси споряджалися на наше пограниччя вилазки, під час яких солдати фон Плауена чинили невимовні звірства. Саме Генріх фон Плауен вигадав поняття bellům cottidianum, буденна війна. І саме він втілював це поняття в життя — майже щодня вчиняв напади, палив, грабував і вішав. Він не сподівався, що ми підійдемо під ці мури. І не сподівався, що ці мури зваляться.
Немовби підкреслюючи вагу його слів, з окопів з оглушливим гуком випалила важка гармата, ядро бахнуло в мур, здійнявши куряву. Тієї ж миті праща, тобто требуше, махнула баробалістичним важелем і послала в центр міста каменюку вагою у півцентнера. Катапульта, що стояла на позиції, метнула на місто запалену бочку смоли — влучно, бо з дахів моментально шугнув дим.
— Бо ось прийде Господь ув огні, — сказав сповненим пафосу голосом проповідник Маркольт. — Бо огнем та мечем Своїм буде судитись Господь з кожним тілом, і буде багато побитих від Господа[158].
— Амінь, — докінчив Прокоп. — Надто дорого обходяться Чехії ці напади, ці вилазки, ця bellům cottidianum. Фон Плауен та іже з ним палять поля і грабують урожай, а Прага голодує. Це повинно припинитися. Я подам приклад страху.
— Після штурму — завершив він, покусуючи вус, — я віддам місто на пограбування, а населення — на різню. Воїни точать ножі.
— Навіть, — з усмішкою запитав Шарлей, — якби заплатили викуп?
— Навіть.
— Тим більше, — знову втрутився Маркольт, — що не заплатили…
— Я не зможу стримати вояків, — обірвав Прокоп. — Мене би, певно, вбили, якби я спробував. Я знаю, з чим ти прийшов, медику. У Плауені знайшли притулок багато біженців, ти підозрюєш, що серед них є і та твоя панна. Але я нічого не вдію. Це війна.
— Гейтмане…
— Ні слова більше.
Шарлей і Самсон відтягли Рейневана. Стримали його, коли він рвався прокрадатися до Плауена, за мури. Вони на превелику силу переконали його, що це було б самогубством.
Майже зразу після полудня бомбарди замовкли. Більди та требуше перестали метати каміння. Пролунав гучний сигнал сурем. Затріпотіли розгорнуті штандарти і прапори. Залунали бойові кличі. П'ять тисяч таборитів пішли на штурм Плауена.