— Гарно. А правда?
— Що правда?
— Що є правдою?
— Правда, — спокійним голосом промовив Самсон Медок, — є донькою часу.
— Зачатою, — закінчив Шарлей, — у випадковому та нетривалому романі зі збігом обставин.
* * *
Було вже близько полудня, коли вони добралися до Кроншвіца. Був полудень, коли вони стомилися і знудилися стукати у хвір тку, а потім гримати в неї. Коли вони майже захрипли від крику. Надійна монастирська хвіртка залишалася замкненою наглухо. А кам'яна брила домініканської обителі залишалася такою, як була: холодною, мертвою та мовчазною.
— Ми приїхали по панну де Апольда! Уповноважені її батьками!
— Рах vobiscum, sorores[150]! Нас прислав архієпископ магдебурзький! Відчиніть!
— Я духовна особа! In nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti! Credo in Deum Patrem omnipotentem, Creatorem caeli et terrae[151]! — Ми добрі католики! Присягаємо на Святий Хрест!
— Жертвуємо на монастир п'ятде… Сто гульденів!
— Ютто! Озовися! Ти там! Ю-у-утто-о-о-о-о!
Від оббитою залізом хвіртки відгонило крижаним холодом і ворожим запахом іржі. Монастир мовчав. Як могила. Як каміння стін, якими він був оточений.
— Черниці всередині, — зробив висновок Шарлей, коли вони, втративши надію, відійшли у лісок неподалік. — Вихід один. Табор оперує близько, оті дими — це десь під Герою, здається, горить і Альтенбукрг, який ми проїхали вчора. Я скочу туди, приведу сотню хлопців, і ми візьмемо кляштор штурмом.
— Вони пограбують монастир. І домініканкам теж перепаде.
— У них був шанс.
— Я піду ще раз під монастир, — стиснув губи Рейневан. — Цього разу сам. Впаду на коліна перед хвірткою. Благатиму…
Самсон, мов тигр, раптом скочив у суху гущавину і витягнув з неї за комір невисокого і сильно зарослого типа.
— Пустіть… — заойкав тип. — Пустіть мене… Усе скажу…
— Ти хто такий?
— Брюнварт, пане. Слуга з монастиря… Чув-єм, що ви під хвірткою волали… На пусто, бо тамтої панни в монастирю вже нема…
— Говори! Говори, що з нею!
— А ви шось там казали за гроші…
* * *
Вони їхали на схід, гостинцем на Хемніц. Рейневан, збуджений від отриманої інформації, знову був на чолі і знову нав'язував темп.
— Вони втекли з монастиря, — бозна-котрий раз повторив він, коли вони поїхали трохи повільніше. — Ютта з якоюсь другою панною. Втекти їм допоміг духовний, полюбовник тої другої…
— Припустімо, що другої, — скорчила лукаву гримасу Рікса, але притихла під його злим поглядом.
— Вони поїхали, — вів далі він, — на схід, у напрямку Дрездена, на Bia Регія. Це ясно, прямують у напрямку дому… Ми повинні їх наздогнати.
— Вони виїхали з монастиря більш як тиждень тому, — зауважив Самсон. — Якщо вірити прислужникові. У них велика фора. А мій кінь… Не хочу вас тривожити, але з його ходою щось негаразд.
— Воно й не дивно, — пирснула Рікса. — Носити такого гіганта — не жарт. Скільки ти важиш, дибуку? Чотири центнери[152]?
— Коня, — Шарлей піднявся в стременах, — треба буде змінити. У твого, Рейнмаре, теж, чую, в грудях грає, як у міхах. Нам потрібні нові румаки. Що ви скажете на цих?
Він показував під ліс, на лісову дорогу, з якої саме виходила процесія селян. Селяни, а їх було близько дюжини, вели коней. А одягнені, точніше, переодягнені вони були дуже дивно. І дуже, як на селян, нетипово.
— Я знаю цих коней, — сказав Рейневан. — І ці чорні плащі. І ці чорні заборола…
Він не встиг договорити, як Шарлей і Рікса вже пришпорювали коней.
* * *
Хоч і взуті у велетенські личаки, селяни виявили прудкість оленів і стрибучість косуль. Покинувши здобич, яка їх обтяжувала, вони мчали через гущавину та засипані снігом вирви з граціозністю антилоп, втікали з такою швидкістю, що переслідувачі не мали шансів. Шарлеєві та Ріксі вдалося впіймати тільки одного, найбільш у літах і, мабуть, хворого на плоскостопість, як визначив Рейневан, побачивши, як той ходить перевальцем.
Мужик, якого притягли за комір, плакав, кричав, благав змилуватися і звертався до Бога, і все це вкрай недоладно і дуже незрозуміло. На щастя, Шарлеві були знайомі секрети спілкування з мешканцями рільничих сіл. Він сильно копнув селянина в задницю, а коли той раптово випростався, заїхав кулаком по шиї. Подіяло моментально.
— …не винуваті, ми не винуваті! — мова плоскостопого стала схожою на людську. — Не ми їх побили, schwore bei Gott[153], не ми… Вони си так помежи собов різали, помежи собов! Ми йно з побитих убрання поздоймали… Коні-смо полапали і взєли… Um Gottes Willen[154]! Паночку добрий… Таж і в нас тамтої неділи взєли, усе рітери взєли… Ні їдної курки не зоставили… Свята Геновефо… То як ми-смо тамті трупи найшли…
— Трупи? Де? Відведи нас.
* * *
За лісом розкинувся переліг, порослий чагарником і покритий снігом. Сніг був зритий підковами і червоний від крові, на ньому чорніли трупи. На око — з двадцять тіл.
Селяни не встигли обдерти навіть половини вбитих, тому ідентифікація останків не становила труднощів. Щонайменше четверо з убитих носили чорні плащі, чорні панцирі і чорні гундсгугелі, які всім запам'яталися як одяг і розпізнавальний знак Чорних Вершників Біркарта Грелленорта. Решта скидалися на найманців.
Рікса була єдиною, яка в'їхала на червоний сніг і об'їхала побоїще навколо, пильно розглядаючи всі тіла, сліди та подробиці.
— Билися вчора, — сказала вона, повернувшись. — Найманців було п'ятнадцятеро, полягли всі. Вершників Грелленорта було менше, загинули троє. З них двох добито, заколото мізерикордіями. Грелленорт, видно, спішив.
— Куди? — запитав Шарлей. — Кудою він поїхав?
— На південь. На наше щастя, а то ми б на нього нарвалися.
— Що він, — Рейневан заспокоїв коня, який неспокійно перебирав ногами, — тут робить? Чого шукає?
— Нас, — сухо відповів Самсон. — Не маймо ілюзій.
— Господи… — Рейневан зблід. — Приїхав зі сходу… Ютта…
— Ні, — відрізала Рікса. — Напевне ні. Їдьмо звідси.
Вони рушили. Самсон і Рейневан — на нових вороних конях, побагатшавши на двох нових запасних. Рікса ще раз оглянулася.
— Одного з тих добитих я впізнала, — вона скривилася. — Він служив у Вроцлаві у Гайна фон Чірне. Бандюга, убивця, до того ж полюбляв маленьких дівчаток. Цим підтверджується, що Грелленорт у відчаї збирає і вербує всіх, кого тільки вдасться, — мерзотників, виродків та останню сволоту.