— А я і не сприймаю. Перейдімо до справи.
— Ти маєш когось для такої місії? — єпископ подивився з-над карти. — Хто міг би поїхати до Саксонії, до Гюнтера фон Шварцбурга? Людина вірна, надійна і достойна довіри?
— Така людина є. А позаяк я передбачив, що він буде потрібний, то привів його із собою. Він чекає в передпокоях. Закликати?
— Заклич.
— З дозволу вашої достойності. Диякон Лукаш Божичко. Чоловік, якому я безмежно довіряю.
* * *
Води Мульди були брунатно-сірі та спінені, вони піднялися настільки, що смуга верболозів цілком занурилася в них, виступаючи понад течією тільки низьким наїжаченим гребенем. Дерева над берегом були затоплені майже до середини стовбурів. На одному з таких стовбурів зачепився перевернутий набік віз. Далі на групку верболозів спирався ще один, перекинутий догори дном, затоплений, над водою стирчали тільки колеса.
— Третій геть-чисто знесло, — випередив запитання Прокопа старший загону цестаржів[123]. Ріка підхопила. Ми ще й на рівне не виїхали. Решту встигли цафнути.
— Таки треба визнати, — Ян Краловець підвів коня на самий берег, передніми копитами у воду, — що річка немало води несе. І рве, як холера.
— Тепла зима, дощі замість снігів, — кивнув Якуб Кромешин з Бржезовиць, гейтман польових військ Табора. — На інших бродах, годі й сумніватися, те саме буде.
— То що, — Прокоп Голий розвернув коня, окинув поглядом гейтманів, — ріка Мульда має зупинити наш марш? Оця дещиця мокрої води має поставити хрест на наших планах? Брате? Мене цікавить твоя думка! І рішення!
Старший цестаржів довго мовчав, зважував слова. Ніхто його не підганяв. Усі, у тому числі й Рейневан, знали, що досвід у нього був чималий. Зі своїм загоном цестаржів він пройшов бойовим шляхом Табора майже від початку, а славу здобув у 1424 році, коли сміливою переправою через Лабу вивів Жижку з оточення під Костельцем. Рубав для польових військ просіки в лісах під Таховом і Рецем, мостив стовбурами дерев проходи через моравські болота, будував мости на Сазаві та Одрі, переправляв вози через Нітру, Квісу, Бобер, Реген і Нааб.
— Переправимось, — він нарешті розрядив напружене очікування сухим і діловим ствердженням. — Але не потрійною колоною, бо засильний напір води… Тра по їднім, віз за возом, у ряд, зв'язавши їх для безпеки линвами…
— Переправа одинарною колоною триватиме не менше доби, — сказав, зважуючи слова, Їра з Ржечиці, гейтман Сиріток. — Це довго.
— На тому березі, — похмуро підтвердив Кромешин, — нас потроху прибуватиме, на цьому потроху убуватиме. Сакси допетрають це і вдарять там, де нас у даний момент буде найменше. Можуть нам добряче залити сала за шкуру.
— Особливо припертим до ріки, — додав лицар Вілем Костка з Поступиць, досвідчений воїн, учасник війни, яку Польща вела з орденом хрестоносців у 1410–1414 роках. — Бути припертим до ріки — це взагалі загрожує розгромом.{42}
— Рішення! — Прокоп сіпнув вус. — Що пропонуєте?
— Відправмо Службу Божу! — вихопився проповідник Маркольт. — Ми ж Божі воїни, Бог нас вислухає. Відправмо службу за те, щоби вода спала.
Прокоп завмер з рукою біля вуса, довго дивився на священика.
— Інші пропозиції?
— Диспутувати марно, — коротко мовив Ондржей Кержський із Ржимовиць, який досі мовчав. — Мульду перейти мусимо. Якщо цестарж каже, що в ряд, то в ряд.
— Варто би все-таки подбати, — зауважив Кромешин, — аби сакси про переправу не довідалися. Бо якщо псявіри довідаються…
— Нам каюк, — закінчив Краловець.
* * *
— О, Рейневан! — Прокоп вихопив з рук цирульника рушник, витер ним поголине лице від решток мила. — Добре, що ти є. Мазь приніс?
— Приніс.
— Саме вчасно, — Прокоп жестом відіслав цирульника, зняв сорочку через голову. Поголений, він пахнув італійським милом із Савони.
— Крижі болять як сто чортів, — він сів на лавці, обернувся. — Намасти мене тим своїм магічним мастилом.
— Через отой біль, — гейтман дав себе натирати, — я не можу зібратися з думками. А мені оце саме конче треба думати. Ти нині був над рікою, знаєш, які наші справи. Переправа буде нелегка, а ми під час переправи будемо наче той слимак без мушлі, перший-ліпший горобець дзьобне. Ти ж це розумієш? Га? Рейневане?
— Та вже ж розумію.
— Ох, — застогнав Прокоп. — Воістину, райський лік ця твоя мазь, біль як рукою зняло. Що би я без тебе робив, медику? Не втраться мені, Рейневане. Не подінься і не згубися.
Рейневан відчув дрож, вловивши в його голосі дивну зловісну нотку. Director польових військ подивився на присутніх командирів, дав знак Кромешинові. Той відклав ніж, яким зрізав напівсире м'ясо з ребер запеченого барана, встав, підійшов до дверей хати, виглянув і роззирнувся, чи ніхто не підслуховує. Решта гейтманів теж на якийсь час припинили їсти, їхні обличчя були серйозні і незворушні.
Рейневан втирав мазь.
— Отже, браття гейтмани, — Прокоп почухав свіжопоголену щоку, — я прийняв рішення. Післязавтра на світанку ми почнемо переправлятися через Мульду. Вище по ріці, бродом під Кессерном. Нікому про це ні слова. Це не може вийти поза цю хату.
* * *
Обозні вогні Табора та Сиріток палахкотіли аж до горизонту. З підвішених над жаром казанків розходився запах найрізноманітніших вояцьких страв — запах, попри голод, не надто апетитний. Рейневан ішов, міркуючи, у бік будівель фільварку. Гусити його не спалили, бо хотіли мати бодай латку даху над головою. Там він сподівався застати Шарлея і Самсона.
З-за возу, повз який він проходив, раптом вигулькнула невеличка постать. Він вловив слабкий запах розмарину.
— Рікса?
Вона матеріалізувалася просто перед ним, загорнута в плащ, у щільно прилеглому до голови каптурі. Відразу перейшла до справи. Її голос був рішучий і неприємний.
— Де і коли Прокоп буде переправлятися через Мульду?
— Я теж радий тебе бачити.
— Де і коли буде переправа? Не змушуй мене повторювати.
— І все-таки повтори, будь ласка. Я хотів би нарешті переконатися, чиїй справі ти служиш. Хотів би нарешті бути впевненим.
— Я знаю, — Рікса його ніби й не чула, — що ти був при тому, як приймалося рішення про переправу. На Мульді є три броди. Один тут, під Гріммою. Другий — нижче, в Дорнау. Третій — вище, біля села Кессерна. Котрий вибрав Прокоп? Кажи, Рейневане, в мене нема часу.