Лумера

Сторінка 3 з 4

Мартович Лесь

Аниця хотіла говорити, та піп не дав:

— Но, но,— сказав,— не ляпай. Ти хоч кого, то переговорила би: масненька ти на язик. Пам'ятай же, що-би-сь відробила, бо я обезвічив би тебе. Уже тобі дам лева та й ту кобилу.

По цім слові покотився піп додому, а Аниця побігла в хату доготовлювати вечерю.

IV

Та й для отця Кабановича готовилася дома вечеря. Про неї-то собі й міркував отець, вертаючи додому: "Як то добре вийти де на хвильку з хати: от прийду, вечеря буде вже готова та й смакувати буде мені, бо я трохи протрясся. А славні шницлі знає моя пані приготовляти, дуже славні, тільки чоловікові приїдається, усе м'ясо та м'ясо. Взагалі все приїдається. От у піст риба зразу така смачна, а відтак уже не теє".

Так гадкуючи, не стямився отець Кабанович, коли вчинився перед дверима своєї ^атиг-Н^шсаДився через

2 1037

17

поріг до світлиці, сів на крісло та й нудиться; а зіпрів, як коли ті змолотники серед літа вполудне. Продуває отець навкруг себе, роздягається, обтирає піт: нічого не помагає. Закликає отець ід собі жінку.

— Чи тобі,— питає,— не так душно, як мені? Я вже, бігме, не можу витримати.

— Тото мені дивно,— говорить попадя,— ти не багато ситший від мене, а такий слабий на духоту. От я й ло-надвірку кручуся, і коло печі пораюся, а все якось витримую.

— Тим-бо то,— каже отець,— тобі не штука витримувати, коли маєш щось до роботи: при роботі за все забувається.

— А ти пішов би іскупатися,— радить попадя.

— Так я й сам над цим гадаю. Та-бо тяжко, бо дуже далеко: заки зайдеш у гай, то розтопишся. Поміркуй лиш: іти дорогою — дуже далеко, а стежкою невигідно. Відси мені не горе перейти через дорогу до церкви, але там треба перелаз перелазити. Та ще й високий то перелаз! Мушу сказати, пані, в неділю на службі, аби його вменшили.

— Та ти взяв би,— радить попадя,— газети відчитувати. Не мудра я на цім, але бачу, що газетами мож так забавитися, як і картами.

— На лиха мені твоїх газет: не хочеться мені з ними заходити, бо то не по моїх переконаннях. Донедавна пренумерував я "Червоную Русь", то прозивали моска-лофілом. А отець Філемон радив "Діло" брати: "То, каже, ліпше за нашою справою стоїть; от, каже, помістило, ще й осібною відбиткою видало "Відозву краківських взаїмних убезпечень", а "Червоная" і словом не згадала". Я й узяв "Діло", та не хочеться читати: не по моїх, пані, переконаннях. Десь, чую, по інших краях кождий стан має свій орган, а русини на таке не можуть здобутися.

— То я зіправди не знаю тобі порадити,— говорить попадя,— може би-сь, писав що до газет.

— От, правда,— каже піп,— я ще до "Діла" не дописував... Але ні, серце, уліті я не тото... я и до "Червоної" вліті не дописував; узимі так — інша річ. Я би радше... От я зробив би тобі одну пропозицію. Коби ти коло мене посиділа. Покинь, серденько, роботу та посидь ізо мною,

А попадя:

— Таже я,— каже,— не тото... Лишень що-м розчала вечерю: а наймичка сама зі шницлями не дасть собі ради.

— От ти скажи наймичці, най ізробить намість шниц-лів (бо й так приїдаються) печеню, а сама заходи до мене.

Попадя зайшла у кухню та й почала сварити наймичку:

— Дівко! Дівко! Що ти на світі божім гадаєш? Та ти до цього часу ще не знаєш шницлі робити? Кілько я тебе вчу та все гадаю: от буде, кажу, поміч. А то ти задурно їси. Я осьде слаба, не можу в кухні сидіти, та хіба вже й не розчинати шницлі, хіба спечи тото м'ясо, та й уже!

— Таже я, їмосць, уже знаю шницлі робити,— говорить наймичка,— як їмосця слабі... лиш, господи, з чого би це?

— Пантруй свого! Не допитуйся!— крикнула попадя.— Бери та спечи тото м'ясо. Лиш озьми та попсуй. Я ж би тобі показала! Ні я, ні панотець не могли би їсти, бо обоє щось знемагаєм. Засунь борзенько м'ясо та й обходься без мене. А якби мене доконечне було треба, то через двері заклич. Лиш якби я не виходила, то ти не чипи під дверима та й не зазирай, але берися сама до роботи...

По цих словах попадя пішла в покої.

V

"Тота" кобила мала ©же тридцять рік без одного: шістдесятого й першого року у дев'ять день побачила сонячне світло. Брикала вона, кілько брикала, а відтак, як то в кінськім роді водиться, пішла в шлею. Зразу ходила в бричці, та відтак таскала плуг. Аж під саму зиму життя прозвали її "Галеною" та й призначили під верх попові. Але прийшлося, часи змінилися: кобила на одно око осліпла, а на друге ще перед тим не виділа, а піп не міг уже в теплу днину возити свого черева, бо воно ані руш не браталося з сонцем. Та й відтепер піп заси-тів у покоях, а кобила заклякла в стайні. Там вона й на одну ногу вкалічіла та й зовсім істратила свою давню вдачу. Тепер годується лиш самою соломою: для мене, старої, мовляв, і цього доста. Так же ж їсть ту солому раз попри раз: молодим гуляти, а мені, старій, мовляв, за смерть гадати. Не йде вже й до шлеї: мені, старій мовляв, час уже спочивати, а молоді най світ перевертають, її солома з ясел іде під молодих коней на стеління: це, мовля©, яйце береться мудріше від курки. Підупала, сарака, на здоров'ю, кашляє, іспала з тіла: по ребрах міг би, неначе по драбині, лазити; та й красу свою стратила: зшибла лівий клуб. Зате ж вона статтю височенна під саму стелю: не з будь-якого роду.

На другий день по розмові попа з Аницею зайшла зміна в дотеперішнім житті кобилячім: доовіта прийшла Аниця з батогом. Заки Петро, попів наймит, пішов до колешні та вивів Галену, та запряг до старого воза, Аниця вимучила через руки в попа лева, сіла на віз, узяла віжки в руки та й займила. Сухоребра Галена неначе чобана пішла: її зад пересовувався з боку на бік. Мухи роєм кинулись на неї, а вона спустила вуха та лиш хвостом іноді махне, гей від нехочу. Принеслася якось перед Іванову хату, стала та й дожидає, заки ґазда вийдуть із хати та примістяться на возі.

Аниця виводила Йвана, як старця: лице його почорніле застелилося сивими пишками, очі запалися, ноги не служили, а до того, Аниця одягла його в старий дірявий сардак, підперезала перевеслом із околота та й веде босого. Сама Аниця, наче його донька (лиш трохи поблідла), убралася в новий, великодній сардак, у пере-мітку та й у чоботи (усе своє придане). Чоботи, правда, не були лишень її, але Йванові. Через літо вони дурно стояли, зате взимі ішли або на Аницю, а тоді Йван дома сидів, або на Йвана, а тоді Аниця в хаті лишалася. На возі Аниця за погонича сіла спереду, а Йвана примістила іззаду. Він уполовині сидів, а "половині лежав; ноги його були накриті старою веріткою.