Вона була коханням з першого погляду, з останнього погляду, з одвiчного погляду.
"Заходь" сказала вона з веселою силою. Припавши до порозсохлого мертвого дерева дверей, Доллi Скиллер схотiла, бо могла, розплющитись (причому, навiть пiднялась навшпиньки), щоб дати менi пройти, й стояла так мить, розiп'ята, очi долу, всмiхаючись пороговi, з впалими щоками й округлими вилицями, з бiлими як розрiджене молоко руками, витягнутими по дереву. Я пройшов, не зачепивши набубнявiння її дитини. Знайоме тепло Доллi — з легкою домiшкою кухнi. Менi зуби дзинчали, як в бевзя. "О нi, ти будеш назовнi" (до собаки). Вона зачинила дверi й увiйшла за мною й за своїм бубняком в бiдну, лялькового взiрця, кiмнату. "Дiк он там", сказала вона, вказуючи невидною тенiсною ракеткою й даючи менi простежити поглядом крiзь цю кiмнату, яка була спальнею й вiтальнею, а за тим через кухоньку i крiзь продiлок заднiх дверей, до того мiсця, де, видний в доволi примiтивнiй перспективi, чорнявий молодий незнайомець в робочому комбiнезонi (страту я негайно вiдклав) стояв спиною до мене на драбинцi, щось приколюючи до халупи сусiда, бiльш м'язистого нiж вiн хлопця (та з одною лише рукою), який дивився на нього знизу.
Цю картину в рамi дальнiх дверей вона пояснила благальним зiтханням ("мужчини, пак, люблять будувати") й спитала, чи покликати чоловiка? Нi.
Стоячи посеред трохи нахиленої пiдлоги й роблячи маленькi питальнi звуки, вона креслила знайомi явайськi жести п'ястями й пальцями, пропонуючи менi цiєю схемою жартобної ввiчливостi обрати мiж гойдалкою та канапою (їх постiллю в нiчний час). Кажу "знайомi", бо якось вона запросила мене з таким-ось "танцем рук" до бердслейської нашої вiтальнi, коли мала мiсце там її вечiрка. Ми двоє присiли на канапу. Цiкаво: хоч суттю її краса зiв'яла, менi стало ясно тiльки тепер — в цю безнадiйно спiзнiлу годину життєвого дня — як вона схожа — як завше була схожа — на рудувату Венеру Ботiчеллi — той самий м'який нiс, та ж сама димчаста зваба. В глибинi кишенi мої пальцi тихенько випустили, ледь-ледь тiльки перештовхнувши його глибше в хустку, в якiй вiн тулився, мiй невикористаний кольт.
"Це не той, котрий менi потрiбен", сказав я.
Розпливчастий вираз гостинностi зник з її очей. Її лоб спохмурнiв, як за старих, гiрких днiв: "Який — той?" "Де вiн? Швидше!" "Слухай", сказала вона, схиливши на бiк голову й трусячи нею в такому положеннi: "Слухай, ти не будеш починати все це знов".
"Ще й як буду", сказав я i впродовж хвилини (як не дивно, це стало єдиною щирою, прийнятною хвилиною за цiле наше побачення) ми дивились одне в одне, ощирившись, нiби вона все ще була моєю.
Яка розумна дiвчинка, вона перша оволодiла собою.
З її наступних слiв з'ясувалось, що Дiк нiчого не знав про всю цю iсторiю. Вiн думав, що вона моя донька. Вiн думав, що вона народилась у вельможнiй фамiлiї i втекла з дому задля того, щоб мити посуд в шинку. Вiн усьому вiрив. Нащо ускладнювати й так важке становище, нащо розвозити весь цей бруд! Я проказав, що їй треба бути розумною, треба бути дуже розумною дiвчинкою (з отаким голим барабаном пiд тонкою брунатною сукнею), адже якщо вона розраховує на допомогу, яку я збирався надати, то має збагнути, що менi треба знати все.
"Ну ж бо, прошу: його iм'я!" Як — вона думала, що я давно впетрав...
Це було таке (тут вона всмiхнулась хитро й журно) сенсацiйне iм'я, що я просто нiколи не повiрю. Вона сама ледве може повiрити.
— Iм'я його, моя осiння нiмфо.
Ах, це було не так вже важливо. Краще облишити цю розмову.
Чи я не хочу курити? — Нi. Його iм'я.
Похитала головою надзвичайно рiшуче. Вважала, що вже пiзно робити скандал — i що все одно я нiколи не повiрю неймовiрному, найнеймовiрнiшому.
— Я пiдвiвся, кажучи, що менi пора, привiт чоловiку, радий був бачити її.
Сказала, що я марно наполягаю — нiколи вона його не назве... та що з iншого боку... врештi-решт...
"Ти дiйсно хочеш знати, хто це був? Так ось, це був — ".
I тихенько, конфiденцiйно, високо звiвши вузькi брови й вигнувши запеклi губи, вона з легкою iронiєю, та без нiжностi, й нiби розпружуючись тихим свистом, вимовила iм'я, яке проникливий читач давно вже вгадав.
Уотерпруф, сказала Шарлотта. Чому мiзерний спомин про лiтнiй день на озерi майнув у мене в пам'ятi? Я теж давно вгадав це iм'я, та тiльки пiдсвiдомо, не признаючись в цьому собi. Тепер я не вiдчув болю, нi здивування. Спокiйно постало злиття, все впало на своє мiсце, й вибився, як на складенiй картинi-загадцi, той вiзерунок гiлок, який я неквапно складав iз сампочатку моєї повiстi з таким розрахунком, щоб в слушний момент упав достиглий плiд; так, з визначеним i порочним зиском (вона ще мовила, та я не слухав, загрузлий у золотий спокiй) проявити свiй золотий i жахiтний супокiй через те логiчне задоволення, яке мiй найнедоброзичнiший читач повинен тепер спiзнати.
Вона, як я сказав, все ще мовила. Я нарештi включився в її вiльнопливну мову. Вiн, отак-бо це є, був єдиний мужчина, якого вона безумно кохала.
Стривай, а Дiк? Ах, Дiк — гарний, цiлковите подружнє щастя, й таке iнше, та вона не це мала на увазi. I я — я був, звичайно, не врахований.
Деякий час вона дивилась на мене, нiби лише зараз усвiдомивши нечуваний i мабуть доволi нудний, складний i по всьому зайвий факт, що сидячий поряд з нею сорокарiчний, чужий всьому, худий, чепурний, хливкий, слабкого здоров'я джентльмен в бархатному пiджаку, колись знав i боготворив кожну пору, кожний зачатковий волосок її дитячого тiла. В її блiдосiрих очах, за розкосим склом незнайомих окулярiв, наш блiденький роман був на мить вiддзеркалений, зважений i вiдкинутий, як скучний вечiр у гостях, як у похмурий день пiкнiка, на який з'явились лише вкрай нецiкавi люди, наче набридла вправа, наче корка засохлого бруду, присталого до її дитинства.
Я ледь-ледь устиг судомним рухом забрати колiно з радiуса дiй схематичного штурхана — одного з її новонабулих жестiв.
Попросила мене не казати дурниць. Що пройшло, то пройшло. Визнавала, що в цiлому я був добрим батьком, — вiддаючи менi борг хоч у цьому. Продовжуй, Доллi Скиллер.
Чи знав я, наприклад, що вiн приятелював з її матiр'ю? Що вiн навiть вважався давнiм другом сiм'ї? Що вiн приїжджав до свого дядька в Рамздель — ах, дуже давно — й виступав з лекцiєю в мамчиному клубi, й раптом вхопив її i потягнув її, Доллi, за голу руку до себе на колiна в присутностi всiх цих дам, i розцiлував її, а їй було лишень десять рокiв, i вона дуже на нього розсердилась? Чи знав я, що вiн помiтив мене та її в тому готелi якихось мисливцiв, де вiн писав ту саму п'єсу — так, "зачарованих", — яку вона репетирувала в Бердслеї два роки по тому? Що вiн їй казав неможливi речi там внизу в холi? Чи знав я, що — Ах, це було так гидко з її боку заплутати мене й примусити вiрити, що Клер стара дама — його кревна, може, або колишня подруга життя — й, от дива, як просто було вдряпатись, коли газета в Уейсi надрукувала його портрет! В Брайсландськiй газетi портрета не було. Дiйсно, дуже кумедно.