Лоліта

Сторінка 98 з 100

Володимир Набоков

Бачу, як я пiшов за ним через хол, де з якимсь подвiйним, потрiйним кенгуровим стрибком, залишаючись дибки на прямих ногах при кожному стрибку, спершу за ним услiд, далi мiж переднiми дверима, я виконав напружено-пругкий танок, щоб не дозволити йому вийти, адже дверi, як увi снi, були не щiльно закритi.

Знов одновившись, ставши тепер величним i трохи похмурим, вiн почав пiдiйматись широкими сходами — й змiнивши позицiю, не пiдступаючи близько, я виконав послiдовно три-чотири пострiли, завдаючи кожним поранення, й щоразу, як я це з ним робив, робив цi жахливi речi, обличчя в нього кепсько сiпалось, нiби вiн клоунським шмиганням перебiльшував бiль: вiн уповiльнював крок, вiн закочував напiвзлiпленi очi, вiн видавав жiноче "ах", i вiдзивався здригом на кожне попадання, як начебто я лоскотав його, й поки мої незграбнi, слiпi кулi проникали в нього, культурний Ку казав пошепки, з нарочито британським акцентом — весь час жахливо сiпаючись, та здригаючись, щирячись, та разом з тим нiби незначущим, i навiть люб'язним, видом: "Ах, вельми боляче, сер, не треба вже... Ах, нестерпно боляче! Ух! Як гидаво...

Знаєте, ви не повиннi були б — ". Його голос завмер, коли вiн долiз до пляцiвки, та вiн далi йшов незвично впевненим кроком, попри кiлькiсть свинцю, всадженого в його пухке тiло, й тут я збагнув, з почуттям надiйної втоми, що не тiльки менi не вдалося вбити його, але що я заряджав сердегу новою енергiєю, наче кулi цi були капсулями, в яких грав елiксир молодостi.

Я знов зарядив пустий кольт — чорними й збагрянiлими пальцями — торкнув щось, змащене його густою кров'ю. За тим я поспiшив приєднатись до нього на верхньому поверсi.

Вiн ступав по галереї, скривавлений i поважний, шукаючи вiдкрите вiкно, хитав головою й далi дужався вмовити мене не коїти вбивства. Я спробував влучити йому в скроню. Вiн вiдступив у свою спальню з пурпурним мiсивом замiсть вуха.

"Геть, геть звiдси", проказав вiн, кашляючи й плюючись; тут з подивом божевiлля я побачив, що цей забризканий кров'ю, та все ще рухливий мосьпан влiзає в постiль i загортається в хаос iз простирадл i покривал. Я стрелив у нього майже впритул, й тодi вiн вiдкинувся назад i велика рожева булька, чимось схожа на дитинство, напнулась на його губах, зросла до величини iграшкової надувної кульки й луснула.

Можливо, впродовж двох-трьох секунд я втратив зв'язок з дiйснiстю, але це зовсiм не скидалось на затьмарення розуму, на яке багнуть послатись пересiчнi злочинцi; навпаки, хочу пiдкреслити, що я вiдповiдаю за кожну пролиту краплю його бульчастой кровi; але вiдбувся певний тимчасовий пересув; я сидiв у подружнiй спальнi, де в лiжку лежала хвора Шарлотта.

Куїльтi вмирав. Замiсть пiстолета (на якому я сидiв) я тримав у руках його туфлю. Я отямився, влаштувався зручнiше в крiслi й поглянув на ручний годинник. Скло щезло, та вiн ходив. Вся ця сумна iсторiя забрала не бiльше години. Вiн, нарештi, затих. Жодного полегшення я не вiдчував; навпаки, мене гнiтив ще бiльш нестерпний тягар, якого я прагнув позбутись. Я не мiг змусити себе доторком упевнитись в його смертi. В усякому разi, на око вiн був мертвий: бракувало доброї чвертi його лиця, i вже спустились зi стелi двi мухи, ледве вiрячи своєму великому щастю. Руки в мене були не в кращому виглядi, нiж у нього. Я вмився якось у сумiжнiй ваннiй. Тепер можна було вiдбути. Коли я вийшов на майданчик сходiв, мене очiкував сюрприз: живе дзижчання, яке я вже чув i брав за дзвiн у вухах, — виявилось сумiшшю голосiв i грамофонної музики, що плинула з нижньої вiтальнi.

Я знайшов там групу щойно, вочевидь, прибулих людей, якi безтурботно розпивали хазяйську горiлку. В крiсла розлiгся великий товстун; двi чорноволосi, блiдi молодi красочки, безсумнiвно, сестри, одна бiльша, друга (майже дитина) менша, скромно сидiли близенько на скраю тахти. Червонощокий добродiй з яскраво блакитними очима наразi принiс їм двi склянки з чимось з кухнi-бару, де двi-три жiнки базiкали мiж собою й дзенькали кавалками льоду.

Я зупинився в дверях i сказав: "Панове, я щойно вбив Клера Куїльтi". "Й добре зробили", промовив червонощокий йомость, пропонуючи при цьому трунок старшiй з двох красочок. "Хтось-бо давно б повинен був його закокошити", зазначив товстун. "Що вiн каже, Тонi?", спитала зiв'яла блондинка з-пiд арки бара. "Вiн каже", вiдповiв їй червонощокий, "що вiн вбив Ку". "Що ж", проказав ще iнший пан, припiднявшись з навпочiпок в кутi вiтальнi, де вiн перебирав грамофоннi платiвки. "Що ж, ми всi одного чудового дня мали б зiбратися й зробити це". "Хоч би там як", сказав Тонi, "йому вже час спуститись. Ми не можемо довго чекати, якщо хочемо потрапити на початок гри".

"Дайте цьому добродiю щось випити", сказав товстун.

"Хочете пива?", спитала жiнка в штанях, показуючи менi здаля кружку.

Тiльки красочки на тахтi, обидвi в чорному, мовчали; молодша все мацала медальйон на бiлiй шийцi, та обидвi мовчали, такi молоденькi, такi доступнi.

Музика на мить зупинилась для перемiни платiвки, й тут долинув глухий шум з боку сходiв. Тонi та я поспiшили до холу. Куїльтi, якого я зовсiм не чекав, виповз якимсь чином на верхнiй майданчик i там важко човгав, хляпаючи плавцями; та скоро, впав фiолетовим горбом, застиг — тепер вже назавжди.

"Поквапся, Ку", смiючись крикнув Тонi, й зi словами: "Вочевидь, пiсля вчорашнього — не так-бо швидко...", вiн повернувся до вiтальнi, де музика заглушила решту його фрази.

Все це (подумав я) — кiнець мудрованого спектаклю, поставленого для мене Клером Куїльтi. З важким серцем я залишив цей дерев'яний замок i пiшов крiзь петлястий вогонь сонця до свого Iкара. Два iнших повози були щiльно запаркованi з обох бокiв вiд нього, й менi не одразу вдалося вибратись.

36.

Все, що за цим йде — доволi пласке й блiде. Я покотився пiд гору й за деякий час похопився, бо це зовсiм не дорога до Паркiнґтона. Макiнтош я залишив в будуарi, а дружка в ваннiй. Нi, це не була оселя, в якiй я зичив би собi жити. Майнула дозвiльна думка, що можливо генiальний хiрург змiнить власну кар'єру й разом з нею — хто знає — всю долю людства, тим, що воскресить Куривкувiльтi, Клера Дромадера. Менi загалом було байдуже; хотiлось забути все це мерзоття, — й коли я в подальшому довiдався, що вiн не ожив, я тiльки одному зрадiв — не доведеться, отже, в думках стежити багато мiсяцiв за пекучим i вiдразливим процесом його одужання, перериваним його незугарними погiршеннями й операцiями, й увiнчаним, можливо, моїм вiзитом до нього з метою перевести його в реальнiсть тiлесностi зi стану примари. Апостол ома був не такий дурний. Та чи не дивно, що вiдчуття доторку, яке нескiнченно менше цiнується людиною, нiж зiр, не тiльки втрачається менш за все, але стає в критичнi моменти нашим головним, якщо не єдиним критерiєм дiйсностi. Я був просочений весь Куїльтi — весь просочений вiдчуттям нашої боротьби перед пролиттям кровi.