Я написав "сам"? Нi, не зовсiм. Зi мною був чорний камратко, й як тiльки я знайшов вiдлюдне мiсце, я безтрепетно вiд репетирував ґвалтовну смерть мiстера Ричарда Ф. Скиллера. В багажному вiддiленнi авто — невичерпному в сенсi скарбiв — я знайшов своє найстарiше й найбруднiше светро, його-бо я причепив до гiлляки, у непромовнiй дiбровi, куди мене привела лiсова стежка, вiдгалужена вiд шосе. Виконання вироку було попсовано якимось затором у дiї гашетки. Мало менi зрозумiлий предмет у мене в руцi, ймовiрно, зичив собi змащення, та я не хотiв гаяти час. Назад у авто пiшло сiре мертве светро, з додатковими дiрками в рiзних мiсцях; i знову зарядивши теплого ще камратка, я поновив подорож.
Лист був з вересня 18, 1952 року, й адреса, яку вона подавала, була "До Запитання, Коулмонт" (не в Вiргiнiї й не в Пенсильванiї, й не в Теннессi — i взагалi не "Коулмонт" — я все замаскував, моє кохання). З'ясувалось, що то є гендлярське городисько за вiсiмсот миль на пiвдень вiд Нового Йорка. Я намислив був їхати безперепинно, та не дотягнув i на свiтаннi заїхав одпочити в мотель близько Коулмонта. Я був упевнений, чомусь, що цей Скиллер свого часу гендлював потриманими повозами й, можливо, тодi познайомився з моєю Лолiтою, коли пiдвiз її в околицях Бердслея — того дня, наприклад, коли в неї луснула шина по дорозi на урок музики, в подальшому вiн, певно, вскочив у якусь халепу. Тiло забитого светра, яке було на задньому сидiннi, все пнулось — як би я не розташовував його складки — позначити рiзкi обриси, належнi Траппу-Скиллеру, до вульгарностi й шпетної ставностi його тiла, але з метою знiвечити його грубий i порочний смак, я здумав привести себе в особливо грацiйний стан — прокинувся з цiєю думкою й устиг придавити кiлок будильника, не давши йому зiрватись у вказаний час. За тим, з суворою та романтичною ретельнiстю людини, яка збирається на дуель, я перевiрив, чи в згодi папери, викупався, надухмянився, поголив обличчя, вибрав шовкову сорочку й чистi зiсподники, натягнув прозоро темнi шкарпетки, i привiтав себе з тим, що захопив у скринi якiсь вельми чепуристi її речi — наприклад, замшевий жилет з перламутровими ґудзиками й блiду кашемiрову краватку.
Менi не вдалося, нажаль, утримати в собi снiданок, та я поставився зимнокровно до цього дрiб'язкового лиха, витер рот батистовою хусткою, вийнятою з рукава, за англiйською модою, й з брилою синього льоду замiсть серця, пiгулкою на язику й ваговитою смертю в заднiй кишенi, спритно вступив у телефонну будку в Коулмонтi (Ах-ах-ах, проказала мерзотна дверка) й набрав номер єдиного Скиллера в пошарпанiй книжцi: Скиллер, Поль, Меблi. Хриплий Поль вiдповiв, що Ричард iснує, що це його племiнник, а живе вiн — зараз погляну — Вулиця Киллера, номер десять (все це, звичайно, першi-лiпшi псевдонiми). Ах-ах-ах, промовила дверка.
Номер десять по Киллеровiй вулицi постав занедбаним багатоквартирним будинком. Я проiнтерв'ював кiлькох похнюплених старикiв i двох довговолосих, рожево-русявих, неймовiрно брудних нiмфеточок (щоправда, дивився цiлком неуважно, так-сяк, — накреслюючи легко вдягнену дiвчинку, яку б я мiг на хвилину прижати до себе, коли буду по вбивствi i все стане однаково, й жодних завад вже не буде). Так, дiйсно, Дiк Скиллер жив тут певний час, та з'їхав як одружився. Нiхто не мiг дати менi його точної адреси. "Може, крамар знає", сказав низький голос зi шпарини в панелi (там щось поновлювали) бiля того мiсця, де я випадково спинився, розмовляючи з двома нечiткими старухами й ковзаючи поглядом по тонких голих руках їх босоногих онучок. Я впав не в ту лавку, й обережний сивий маврин похитав головою вiдмовно, навiть до того як я спитав щось. Перетнувши вулицю, я ввiйшов у мiзерний лабаз й там викликаний на моє прохання покупцем дух жiнки гучно вiдповiв з пiдвальної прiрви (повторюючи тему чоловiчого духа в панельнiй шпаринi): "Вулиця Гунтера, останнiй будинок".
Вулиця Гунтера була дуже далеко, аж в зовсiм безнадiйному закапелку, серед численних високих смiтниць i глибоких канав, червивих городикiв i кривих хатинок, сiрої мряки й червоної глини, та якихось фабричних далеко-димних димарiв. Я зупинився бiля "останнього дому" — збитої з дошок халупи, за якою, на боцi дороги, виднiли ще двi-три такi ж хатини й широке пустище, всiяне бляклими бур'янами. З-вiд хатини лунав стук молотка, й кiлька хвилин я сидiв у своїй старiй машинi, сам старий i хирлявий, у кiнцi свого довгого шляху, бiля сiрої цiлi, finis, друзi, finis, злодiї. Було близько другої години дня. Пульс був то сорок, то сто. Дрiбний дощ шемрав по капоту Iкара. Пiстолет пересунувся в праву кишеню штанiв. Лахматий дворняга, з вогкою вiд бруду шерстю звислою з брюха, вийшов з-вiд дому, призупинився розгублений, i за тим зайшовся лагiдно гуф-гукати в мене, щулячись i тикаючи носа вгору; припинив, повештав навколо й поблизу, та разок ще гуфнув.
29.
Я вийшов з авто й захлопнув за собою дверку. Як прозаїчно, як прямолiнiйно пролунав цей хлоп в порожнечi безсонного дня! "Гуф", взяв за потрiбне коментувати пес. Я натиснув ґудзик дзвiнка; його вiбрацiя пробрала всю мою плоть. Personne: нiкого. Je resonne, repersonne: дзвоню знову, нiкогову. Звiдки, з яких глибин ця римована дурня? "Гуф", докинув собака.
Рвучке наближення, шарудiння й шум (гуф) розчахнених дверей.
Виросла дюймiв на два. Окуляри в рожевiй оправi. По-новому високо зачесане волосся, новi вуха. Як просто! Ця мить, ця смерть — все, що я викликав в iмагiнацiї бiльше трьох рокiв виявилось простим та сухим як скiпка. Вона була вiдверто й неймовiрно вагiтна. Обличчя її нiби зменшилось (всього пройшло три секунди, та хочу їм дати стiльки дерев'яної тривалостi, скiльки життя може витримати); побляклi веснянки, щоки впали; оголенi руки й голiнки втратили всю смагу, отже стали помiтнi на них волоски; вона була в брунатнiй паперовiй сукнi без рукавiв i в повстяних шльопках.
"Господи!" видихнула вона пiсля паузи, в усiй повнявi здивування й щиростi.
Не виймаючи кулака з кишенi, я гримнув: "Чоловiк удома?" Вбити її, як деякi очiкували, я, звичайно, не мiг. Я, бачте, кохав її.