В Ельфiнстонi доля пiдготувала менi додатковий, гидкий i цiлком зайвий клопiт. Моя дiвчинка була якась журна й небалакуча протягом останнього перегону — двiстi миль по горах, неспотворених анi димно-сiрими нишпорками, анi зиґзаґоподiбними спритнярами. Вона ледь поглянула на славнозвiсну, дивного вигляду, гарно жеврiючу скелю, ту саму, яка виступом нависала над горами й прислужилась трамплiном для стрибка в Нiрвану темпераментнiй актрисi. Мiсто було нещодавно вiдновлене або перебудоване, посеред пласкої долини на висотi семи тисяч футiв, над рiвнем моря; менi хотiлось, щоб воно скоро набридло Лолiтi; ми покотили б у Пiвденну Каролiну, прямуючи до Мексиканського кордону, до казкових заток, до сагуарових пустель i фатаморган. Хосе Лiзачовендоа, в вiдомому романi Мерiме, збирався завести свою Кармен в Etats Unis. Я уявив собi Мексиканське тенiсне змагання, в якому Долорес та рiзнi гарненькi дiвчатка-чемпiонки з Калiфорнiї брали б участь, яскрiючи передi мною. Добросусiдськi турне на цьому гостинному рiвнi стирають рiзницю мiж паспортом i спортом. Чому саме, думалось менi, ми будемо щасливi за кордоном? Перемiна навкiлля — традицiйна iлюзiя, на яку покладають надiї приречене кохання й невилiковна сухотка? Прiзвище власницi мотелю промовлялось так само, як Гейз (але писалось iнакше). Ця бадьора, нафарбована вдова з цегляним обличчям i блакитними очима спитала, чи не швейцарин я часом? Сестриця в неї вийшла за лижного iнструктора родом зi Швейцарiї. Я вiдповiв ствердно, додавши, що моя дочка вполовину iрландка. Я розписався. Мiсiс Гейз дала менi ключ з iскрястою усмiшкою, й далi сяючи, показала, де поставити машину. Лолiта виповзла з неї та студно знизала плечима: променясте вечiрнє повiтря було дiйсно прохолодним. Вступивши в котедж, вона сiла на стiлець край розкладного столу, опустила голову на руки й сказала, що почуває себе жахливо.
Прикидається, подумав я, прикидається, певно, щоб обминути мої пестощi; мене пекла пристрасть, та сердега зайшлась якось дуже нудьгувати, коли я полiз до неї. Лолiта хвора! Лолiта вмирає! Вона вся горiла. Я поставив їй градусник, в ротик, за тим проглянув формулу, занотовану на щастя, в моїй книжечцi, й коли я нарештi переклав незрозумiлу менi цифру з Фаренгейтiвської шкали на близьку менi з дитинства стоградусну, виявилось, що в неї сорок i двi десятих, чим принаймнi пояснювався її стан. Я знав, що в iстеричних нiмфеточок температура пiдiймається до фантастичних ступнiв, — навiть вище тiєї точки, за якою звичайнi люди вмирають; i я би обмежився тим, що дав би їй ковток гаряченького портвейну, та двi аспiринки, та губами ввiбрав би жарок до останку, якби при ретельному оглядi привабний вiдросток у глибинi пiднебiння, один з головних коралiв її тiла, не виявився цiлком вогняного вiдтiнку. Я роздягнув дiвчинку. Подих у неї був гiрко-солодким. Її коричнева ружа на смак вiдзивалася кров'ю. Її iздригало з голови до нiг. Коли вона поскаржилась, що не може повернути голову вiд болю в шиї, я, як усякий американський батько, подумав про полiомелiт. Кинувши всяку надiю на статевi стосунки, я оповив дитину в шотландський плед i понiс до авто. Ласкава Мiсiс Гейз мiж тим подзвонила мiсцевому лiкарю. "Вам пощастило, що це сталось саме тут", сказала вона, адже не тiльки доктор Блю вважався свiтилом у всьому районi, ба Ельфiнстонiвський шпиталь був обладнаний у найновiшому дусi, попри обмежений вмiст. Нiби мене переслiдував лiсовий цар, як в гетевському "Королi Ельфiв" (та на цей раз любитель не хлопчикiв, а дiвчинок), я з нею поскакав прямо в слiпучий захiд, що вже сочився зi сторони оболонi. Моїм провiдником була маленька старушка зразка портативної вiдьми (можливо, одна з кузин Erlk nig'a), яку менi позичила Мiсiс Гейз, i якої я бiльше нiколи в життi не бачив. Я не люблю вас, докторе Блю, а чому вас не люблю, я сам не вiдаю, докторе Блю. Не маю сумнiву, що його вченiсть значно поступалась його репутацiї. Вiн запевнив мене, що в неї "вiрусна iнфекцiя", i коли я пригадав її нещодавню iнфлюенцу, сухо сказав, що це iнший мiкроб i що в нього сорок таких пацiєнтiв на руках (все це звучить, звичайно, як гарячка старих белетристiв). Я подумав, чи не сказати отак зi смiшком, на всяк випадок (хтозна, що вони там можуть добачити), що не так давно моя п'ятнадцятирiчна донька зазнала маленької аварiї, невдало перелазячи через гострий частокiл разом з молодим приятелем, та знаючи, що я зовсiм п'яний, вирiшив вiдкласти це повiдомлення до бiльш сприятливого часу. Долорес далi видовжувалась: невсмiхненiй блондинцi-секретарцi, паршивiй хвойдi, я сказав, що моїй доньцi "в цiлому, шiстнадцять". Поки я не дивився, мою дiвчинку поцупили в мене! Марно я наполягав, щоб менi дозволили збавити нiч на матi (з надписом "Ласкаво просимо") в однiй з тих комiрчин їх клятої лiкарнi. Я бiгав угору та вниз по конструктивiстських сходах, прагнучи дiстатись до моєї ласочки, яку треба було попередити, щоб вона не базiкала, зокрема тодi, коли голова в неї в iмлi, як в усiх нас. В якусь мить я зле облаяв украй молоденьку й дуже нахабну сестру з гiпертрофiєю заду й агатовими очима — баскського (кс-кс, кицько!) походження, як я довiдався далi: батько її був одним з тих чабанiв, якi ввозять сюди для тренування вiвчарок. Нарештi, я повернувся до запаркованого воза й не знаю, скiльки годин просидiв у ньому. Скандзюбившись у пiтьмi, оголомшений незвичайною самотою, дивлячись iз роззявленим ротом на блякло освiтлений, вельми коробчатий i пласко-стрiховий шпиталь, що стояв нiби навкорячки посеред свого муравчатого квадрата, то на димову розсип зiрок i на срiблясто-щербистi гiрськi висоти, де цiєї пори батько Марiї, самотнiй Жозеф Лор мрiяв про ночiвлi в Олоронi, Лагорi, Роласi — або збещував вiвцю. Духмянi маячiння такого роду слугували менi завжди потiхою в хвилини сильного душевного напруження, й тiльки коли я вiдчув, що попри часте припадання до фляжки, дрижу вiд холоду безсонної ночi, вирiшив я поїхати знову в мотель. Провiдниця-вiдьма щезла, а дорогу я вiдав погано.
Широкi гравiйнi вулицi перетинали так i сяк примарнi прямокутники. Я смутно розрiзняв щось на зразок силуету шибеницi, та це певно був просто гiмнастичний прилад на шкiльному подвiр'ї, а в iншому кварталi, схожому на пустище, вирiс проти мене в куполоподiбнiй тишi блiдий храм якоїсь мiсцевої секти. Нарештi я виїхав на шосе й невдовзi побачив неоновий знак Срiбної Шпори з аметистовим надписом "Все зайнято", навколо якого мигтiли мiльйони мотельних метеликiв, званих "млинарями" — чи то вiд "линути", чи то вiд мучнистого вiдтiнку на свiтлi, й коли, близько третьої ранку, пiсля одного з тих несвоєчасних гарячих душiв, котрi, наче якийсь фiксаж, тiльки сприяють закрiпленню вiдчаю й знемоги в людини, я лiг у лiжко, пахнуче каштанами й ружами, й м'ятними льодяниками, й тими вкрай тонкими, французькими парфумами, якi вiднедавна я дозволяв їй уживати, я нiяк не мiг збагнути простий факт, що вперше за два роки я розлучився з Лолiтою. Знагла менi подумалось, що її хвороба є власне дивним розвитком основної теми, що в цiй хворобi саме такий присмак i тон, як у довгої низки зчеплених вражень, бентежливих i болiсних для мене в путi; я уявляв, як таємний агент або таємний коханець, або мерзенний пустун, або виплiд моїх галюцинацiй — однаково хто — нишпорить навколо лiкарнi. Аврора ледь "зiгрiла руки", як кажуть збирачi лаванди на моїй батькiвщинi, а я вже знову стремiв пробитись у цю фортецю — стукав у зеленi її дверi, не поснiдавши, не бачачи кiнця терзанням.