18.
Коли наречена — вдовиця, а жених — вдiвець; коли вона прожила в "нашому славному мiстечку" менше двох рокiв, вiн — не бiльше мiсяця; коли мосьє не в змозi чекати, щоб скiнчилась дурна тяганина, а мадам вiдступає йому з поблажливим усмiхом; тодi весiлля буває за звичай доволi "непишним". Молода може обiйтись i без тiари помаранчевого квiття, тримаючи на мiсцi коротку фату, й без бiлої орхiдеї, закладеної в молитовник. Дочка молодої, мабуть, внесла б до шлюбної церемонiї Г. i Г. живого малинового блиску; та я вiдчував, як ризиковано було б з мого боку виказати припертiй до стiнки Лолiтi надто багато ласки, а тому я погодився, що не слiд вiдривати дiвчинку вiд її любого "Ку".
Моя так звана "палка й самотня" Шарлотта була в щоденному життi практичною й гомiнливою. До цього ж, я встановив, що хоча вона не могла стримати нi поривiв серця в повсякденному життi, анi крикiв на ложi кохання, вона була жiнкою з принципами.
Як тiльки вона стала бiльш або менш моєю коханкою (не дивлячись на збуджувальнi засоби, її "нервовий, нетерплячий cheri" — героїчний cheri, правду сказати — не уникнув деяких початкових обтяжень, за якi вiн, утiм уповнi її нагородив найпримхливiшим асортиментом старосвiтських любощiв), люба Шарлотта вчинила менi допитаннячко стосовно моїх взаємин з господом богом. Я мiг би вiдповiсти, що в цьому сенсi я був вiльний вiд будь-яких упереджень; замiсть цього я сказав — вшановуючи благiстне спiльне мiсце — що вiрю в одуховленiсть космосу. Розглядаючи нiгтi, вона запитала ще, чи нема в моєму родi стороннього домiшку. Я вiдповiв стрiчним питанням — чи схотiла б вона-таки вийти за мене, якби дiд матерi мого батька виявився, скажiмо, арабом. Вона сказала, що це не мало б жодного значення, та що якби вона коли-небудь довiдалась, що я не вiрю в нашого християнського бога, вона б покiнчила з собою. Вона об'явила це так урочисто, що я аж похолов увесь.
Тодi-то я збагнув, що вона жiнка з принципами.
О, вона була вкрай добропорядною мiщанкою! Промовляла "вибачте", якщо випадало найменшiй вiдрижцi перебити її плавну мову, вимовляла в англiйському envelope (конверт) перший склад у нiс на французький лад, i в розмовi зi знайомою дамою називала мене "мiстер Гумберт". Я подумав, що вона вiдчує задоволення, якщо, входячи в мiсцеве суспiльство, я притягну за собою романтичну тiнь. У день нашого весiлля з'явилось маленьке iнтерв'ю зi мною в свiтськiй рубрицi рамздельської газети, зi свiтлиною Шарлотти: одна брiв пiднята, а прiзвище з похибкою: Гейзер. Попри це лихо, реклама зiгрiла порцеляновi ствiрки й викликала глузливий деренькiт моїх змiїних брязкiток.
Тим, що вона брала участь у роботi церковно-благодiйних гурткiв, i тим ще, що вона встигла перезнайомитись iз найпихатiшими матусями Лолiтчиних колежанок, Шарлоттi за пiвтора року пощастило впасти, якщо не в першорядне, то в усякому разi в прийнятне мiсцеве товариство, але нiколи ще не випадало їй потрапити в цю дивовижну газетну рубрику, й потрапила вона туди завдяки менi, п-вi Едгару Г. Гумберту (цього "Едгара" я докинув вiд самого лише зухвальства), "письменнику й дослiднику". Репортер, брат мого Мак-Ку, нотуючи це, спитав, що саме я написав. Вiдповiдi моєї не пам'ятаю, та вийшло в нього так: "декiлька праць про Верлена, Рембодлера й iнших поетiв. В iнтерв'ю було також вiдзначено, що ми з Шарлоттою були знайомi вже кiлька рокiв та що я доводився дальнiм родичем її першому чоловiковi. Я натякнув, що мав з нею роман тринадцять рокiв тому, та в газетi цього не з'явилось.
Шарлоттi я сказав, що свiтську рубрику сяйвинки похибок тiльки красять.
Будьмо ж продовжувати сю незвичайну повiсть. Коли я мусив був зiбрати плоди мого пiдвищення з пожильцiв до спожильця, чи я зазнав лише гiркоту й нехiть? Нi. Гумберт не мiг не визнати легкого свербiння марнослави, ледве вловимого замилування, навiть певного мережива красивої каятьби, яка йшла по крицi його змовницького кинджала. Я б нiколи не подумав, що така недоладна, хоча й доволi поважна, панi Гейз, з її слiпою вiрою в мудрiсть своєї релiгiї та свого книжкового клубу, кривляннями дикцiї, жорстким, холодним, презирливим ставленням до повабної, голорукої, пухнастенької дванадцятирiчної дiвчинки — може обернутись на таке зворушливе, безпорадне створiння, як тiльки покладу на неї руки — що трапилось на порозi Лолiтчиної кiмнатки, в яку вона вiдступала, з уривчастим бурмотiнням: "нi, нi, будь ласка, нi..." Змiна пiшла на користь її вигляду. Її усмiх, який був до тих пiр штучним, вiднинi зробився сяєвом цiлковитого обожнювання, — сяєвом, сповненим чогось м'якого й вологого, в якому я з подивом добачав схожiсть з чарiвливим, безтямним, загубленим поглядом Лолiти, поглинаючої якусь нову сумiш сиропiв в молочному барi або занiмiлої вiд милування моїми коштовними, завжди вiдмiнно випрасуваними речами. Я, як зачарований, позирав обличчя Шарлотти, коли вона, дiлячись батькiвськими клопотаннями з iншою дамою, робила американську гримасу жiночої резиґнацiї (з закочуванням очей i звисанням одного краю рота), бiльш дитячий варiант якої я бачив був на обличчi Лолiти. Ми випивали щось — вiскi або джин перед тим як лягти спати, й це допомагало менi уявляти доньку, поки я пестив матiр. Ось — бiле черево, в якому моя нiмфетка лежала згорнутою рибкою 1934-го року. Це ретельно пофарбоване волосся, таке для мене неживе на дотик i нюх, набувало iнодi (у свiтлi лампи, в двоспальному лiжку з чотирма колонками по кутах) вiдтiнок, якщо не м'якiсть, Лолiтчиних кучерiв. Я все повторював собi, мiж тим як орудив моєю тiльки-но сфабрикованою, натурального росту дружиною, що в бiологiчному сенсi вона являє собою максимально доступне менi наближення до Лолiти; що в Лолiтчиному вiцi, Лоттонька була школяркою не менш спокусливою, нiж тепер її донька, — й чим буде коли-небудь донька самої Лолiти. Я змусив дружину витягти — з-пiд цiлої колекцiї чобiт (у покiйного пана Гейза була, як виявилось, трохи не па ологiчна жадоба до взуття) — тридцятирiчний альбом; щоби я мiг побачити, якою була на вид Лотта дитиною; й попри неправильнiсть освiтлення, та недоладнiсть одягу, я спромiгся угледiти першу неясну чернетку Лолiтчиного образу, її нiг, маслачкiв, задертого носика.