Пiд побiжними кiнчиками пальцiв я вiдчував волоски легенько настовбурченi вздовж її голiнок. Я втрачав себе в їдкому але здоровому спекоттi, котре як лiтнє марево сповивало Доллiньку Гейз. Ах, хай залишиться вона так, хай навiки залишиться... Та от, вона потягнулась, щоб жбурнути серцевину винищеного яблука в камiн, причому її молода вага, її безстиднi безвиннi стегна та пухкий задок, злегка змiстились в напрямку мого напруженого, повного муки, працюючого нишком лона, й раптово мої чуття зазнали змiни. Я перейшов у певну площину буття, де нiщо не мало значення, крiм вiдвару щастя, скипаючого всерединi мого тiла. Те, що почалося з насолодного розтягу моїх потаємних коренiв, стало гарячим свербiнням, яке тепер дiйшло стану досконалої надiйностi й безпеки — стану, не iснуючого в будь-яких iнших галузях життя. Встановлена глибока, пекуча насолода вже була на путi до останньої судоми, отже можна було сповiльнити ходу, щоб утривалити блаженство. Реальнiсть Лолiти було благополучно скасовано.
Зумовлене сонце пульсувало в пiдставних тополях. Ми з нею були самi, мов у чудовному вимислi. Я зорив її рожеву, в золотавiй iмлi, її, iснуючу тiльки за димкою пiдвладного менi щастя, вiдчуваючу його й чужу йому, й сонце мiнилось в неї на вустах, i вуста її все ще, вочевидь, складали слова про "гаманцеву Кармен", якi вже не сягали моєї свiдомостi. Тепер усе було готово. Нерви насолоди були оголенi. Корпускули Крауза вступали в фазу шаленства. Найменшого натиску досить було б, щоб зiрвалась райська буря. Я вже не був Гумберт Густопсовий, сумноокий дог, котрий охопив чобiт, який зараз вiдштовхне його. Я був вище кумедних невдач, я був недосяжний для кари. В саморобному своєму сералi я був дужим, сяючим турком, умисно, повiльно, з ясним розумiнням свободи, який вiдкладає ту мить, коли вiн зволить оволодiти наймолодшою, найкрихкiшою зi своїх рабинь. Виснучи над краєм цiєї сластолюбної хланi (вельми майстерний стан фiзiологiчної рiвноваги, який можна порiвняти з деякими технiчними кунштами в лiтературi й музицi), я все повторював за Лолiтою безладнi, безтямнi слова — Кармен, карбон, кармiн, камiн, амiнь, — як той, хто промовляє й смiється ввi снi, а втiм моя щаслива рука кралась угору по її сонячнiй нозi до межi дозволеної тiнню чемностi. Переддень вона з розмаху влетiла в велику незграбну скриню, що була в передпокої й тепер я казав задихано: "Поглянь, поглянь, що ти наробила, ах поглянь!" — адже, ясна рiч, був жовтавий синець на її звабнiй нiмфетовiй ляжцi, що її моя волохата лапа масувала й поволi охоплювала — позаяк панталончики в неї були взiрця вкрай зачаткового, нiщо, здавалось, не могло перешкодити моєму м'язистому великому пальцю дiстатись гарячого виярка її пахвини — як-от бува лоскочеш i пестиш реготливе пискля — ось так i тiльки так, i у вiдповiдь iз нагло верескливою ноткою в голосi вона вигукнула: "Ах, пусте!", й стала кандзюбитись i звиватися, й закинула голову, й прикусила волого лиснiючу нижню губу, напiводгорнувшись вiд мене, й мої стогнучi вуста, панове присяжнi, майже торкнулись її голої шиї, в той час як я розчавлював об її лiву сiдницю останнiй подрог найтривалiшого екстазу, що його коли-небудь зазнавала iстота людська або бiсiвська.
Одразу ж по цьому (нiбито ми до цього борюкались, а тепер мiй затиск послабився), вона скотилася з тахти та скочила на ноги — точнiше, на одну ногу — для того, щоб ухопити слухавку оглушливо гучного телефону, який, можливо, вже вiк дзвонив, поки менi було вимкнуто слух. Вона стояла й клiпала вiями, з палаючими щоками, з розпатланими кучерями, й очi її ковзали по менi, так само як вони ковзали по меблях, i поки вона слухала й говорила (з матiр'ю, котра наказувала їй з'явитись до Чатфiльдiв, якi запросили обох на снiданок — причому нi Ло, нi Гум не знали, що нестерпна клопотуха мала на думцi); вона собi постукувала по краю телефонного столика туфлею, яку тримала в руцi. Слава тобi Боже, дiвчисько нiчого не помiтило.
Витягши барвисту шовкову хустку, на якiй її блукаючий погляд за мить зупинився, я витер пiт з чола й, купаючись у блаженствi визволення з мук, впорядкував свої вельможнi ризи. Вона все ще говорила по телефону, торгуючись iз матiр'ю (Карменситонька хотiла, щоб та за нею заїхала), я змайнув по сходах i став наповнювати ванну бурхливим потоком паруючої води.
Тут дозволю собi до купи навести слова вищезгаданої модної пiсеньки, або, принаймнi, те з неї, що менi запам'яталось — я здається нiколи не знав її по-справжньому. Так от: О Кармен, Карменситонько, згадай-но там Таратам — таратунне струмлiння фонтана, I гiтари, i бари, i фари, тратам, I твої усi зради, гiтано!
I там мiсто в огнях, де з тобою ходив, I останню ту чвару тарам — таратая, I ту кулю, котрою тебе я убив, Кольт, який — таратори — тримаю...
(Вихопив певно, невеликий кольт i всадив кулю кралi в лоб.)
5
14.
Я поснiдав у мiстi — давно не був таким голодним. Коли вернувся, дiм був ще безлолiтним. Я провiв день у мрiях, у задумах, у блаженному засвоюваннi мого ранкового переживання.
Я пишався собою: я викрав мед оргазму, не розбестивши недолiтньої.
Жодної шкоди по всьому. Фокусник налив молока, патоки, пiнистого шампану в нову бiлу торбинку молодої панночки — раз, два, три й торбинка зосталась неушкодженою. Так, з великою майстернiстю я узнiс свою гидку, жагучу мрiю; й все ж Лолiта збереглась — i я зберiгся. Тамта iстота, якою я так шалено всолодився, була не нею, а моїм створiнням, iншою, в'явленою Лолiтою — можливо, реальнiшою, нiж справжня; перекриваючою й вбираючою її; пливучою мiж мною i нею; позбавлений волi й свiдомостi — й навiть всякого власного життя.
Дiвчисько нiчого не вчуяло. Я нiчого не вдiяв їй. I нiщо не могло зашкодити менi повторити дiю, котра зачепила її так само мало, як начебто вона була фотографiчним зображенням, яке мерехтить на екранi, а я — сумирним горбаком, мастурбуючим у пiтьмах. День поволi спливав, мовчазний i достиглий, та високi, набряклi соком дерева, здавалось, були втаємниченi в це.
Бажання знову притертись до неї починало ще сильнiше, нiж ранiш краяти мене. "Нехай вона скоро верне" — молився я про себе, звертаючись до земного бога — "i нехай, поки мамця на кухнi, повториться сцена тахти — будь ласка! — я так мерзенно її жадаю!" Нi, "мерзенно" не те слово. Радiсть, яку збуджувало в менi передчуття повторних утiх, була не мерзенною, а жалюгiдною. Жалюгiдною — адже попри невгамовний жар чуттєвого поклику, я мав намiр, з найвiдвертiшим шалом i передбачливiстю, вiдгородити чистоту цiєї дванадцятирiчної дитини.