– Максиміліане–у–курнику–живий–лис–візьми–його! – закричала Людина.
Малий Людвіг Чотирнадцятий не міг утямити людських слів. Для нього то було одне–єдине довжелезне слово. Та хоч би там що, а небезпеку Людвіг Чотирнадцятий відчув.
– Лис–не–повинен–утекти! – знов прокричала Людина. – Хапай–його!
І почалися лови.
Людвіг Чотирнадцятий зроду не бігав так прудко. Та й пес не відставав. Людвіг Чотирнадцятий оббіг хтозна–скільки будівель, ховався в кущах, спробував зачаїтися за тим чи сим, що стояло на подвірї. Але пес винюхував його скрізь. "Треба десь сховатися, бо скоро вже не матиму сили тікати", – подумав Людвіг Чотирнадцятий. Біля однієї великої будівлі він помітив щось схоже на скриньку. Шмигнув туди крізь кругленьку дірку та й уклався долі, щоб одхекатись. "Сюди Максиміліан не добереться, – простогнав він подумки. – Не хочу, щоб мене зловили люди. Ще кортить додому, в ліс". Це був чудовий сховок. Максиміліан навіть не заглянув туди. Кілька разів він пробігав повз скриньку, а Людвіг Чотирнадцятий злякано завмирав. Але скринька чогось не цікавила Максиміліана. Незабаром лови припинились. Максиміліан більше не гавкав. Скрізь залягла тиша.
Людвіг Чотирнадцятий висунув голову надвір і тільки–но хотів вилізти зі сховку, як почулися чиїсь кроки. Він знов хутенько сховався у скриньку і прикипів очима до великих чоботищ.
– Лисеня–таки–втекло–хоч–Максиміліан–весь–час–наступав–йому–на–хвоста, – промовила Людина. – Хит–рі–ті–руді–шельми!
Людвіг Чотирнадцятий зрозумів останні слова і запишався. Оце аби почув тато Ларсон! Людвіга Чотирнадцятого хвалять за хитрощі?
– Ходімо–пити–каву, – вела далі Людина– Ма–буть–лисеня–втекло–до–лісу. Може–тобі–Максиміліане–пощастить– наступного– разу.
Людвіґ Чотирнадцятий перевів подих і тільки вдруге хотів вилізти зі сховку, як знов хтось став на дорозі. Максиміліан! Його чорна шерсть геть спітніла. Червоний довгий язик був висолоплений. Людвіг Чотирнадцятий згорнувся малесеньким клубочком.
– Ху! Що за вечір! – простогнав Максиміліан. – Цього разу лисеня втекло. Але хай начувається, я ще йому всиплю бобу!
По цих словах Людвіг Чотирнадцятий згадав, що не довечеряв.
– У тебе є біб? – зопалу спитав він, та й прикусив язика, тепер він себе виказав.
– Хто це тут базікає? – буркнув Максиміліан.
– Та ж я, лисеня, – кволеньким голоском відповів Людвіг Чотирнадцятий. – Сьогодні ввечері ми вже зустрічалися. Мене звати Людвіг Чотирнадцятий Ларсон... Добрий вечір, добрий вечір... На жаль, я поспішаю додому.
Але вийти Людвіг Чотирнадцятий не міг. Максиміліан стояв просто перед ним. "Зараз він мене вкусить", – подумав Людвіг Чотирнадцятий і заплющив очі. Але ніхто нікого не кусав. Коли Людвіг обережно розплющив очі, Максиміліан не здався йому сердитим. Навпаки, пес лежав і всміхався.
– Ти найхитріший і найхоробріший лис із усіх, кого я ловив, – сказав він.
Людвігові Чотирнадцятому радість аж розпирала груди. Уже вдруге цього вечора його хвалять. От коли б поруч був тато Ларсон!
–Я вибігав усе подвір я, щоб тебе знайти, – вів далі –Максиміліан. – А ти де сховався? У МОЇЙ БУДІ!
– У твоїй буді? – здивувався Людвіг Чотирнадцятий. – Ти тут мешкаєш?
– Авжеж, – відповів Максиміліан. – Зроду б не подумав, що ти тут.
– Я так і знав, – збрехав Людвіг Чотирнадцятий. – Тому й сховався сюди.
Максиміліан зареготав.
– Ну хіба можна на тебе гніватись, – мовив він. – Мабуть же, і ти зголоднів після вечірніх ловів! Хочеш шматочок свіженького м'ясця?
Чи треба було припрошувати двічі? У курнику Людвіг Чотирнадцятий не наївся як слід. І він схопив із Максиміліанового черепка більший шмат.
– Ото якби хто побачив! – Максиміліан і собі відкусив м'яса. – Пес і лис вечеряють укупі, – хіба не чудасія? Як ти казав тебе звати?
– Людвіг Чотирнадцятий Ларсон, – мовив Людвіг.
– Ларсон... Ларсон... – згадував Максиміліан. – А ти часом не знаєш хитрюгу Ларсона з тієї нори, що на ялівцевому пагорбі?
– То мій тато, – сказав Людвіг Чотирнадцятий. – Він часто розказував про тебе, Максиміліане.
– Он як, – мовив Максиміліан і засміявся. – Атож, ми не раз ливили один одного, я не хвалюся, але мушу тобі сказати, що твій тато майже такий самий хитрий, як і я. Пам'ятаю свої останні лови. Тоді я гарненько його вкусив за задню лапу. А другим разом йому перепаде ще більше, так і перекажи.
Вони як за себе кинули все м'ясо. Обоє були стомлені й порозлягалися долі в буді.
– Тобі треба вертатися додому, – мовив Максиміліан і позіхнув. – Приємно отак полежати, але, мабуть, моєму господареві не сподобається наша дружба.
– Мені так далеко, – зітхнув Людвіг Чотирнадцятий і відчув страшенну втому. – Не знаю, чи й утраплю.
– Не так уже воно й далеко, – відповів Максиміліан. – Я проведу тебе до тину. Це буде чудова вечірня прогулянка.
Пес і лисеня покрадьки перейшли подвір'я, грядку полуниць і овес. Біля огорожі Максиміліан сказав Людвігові:
– Тепер тобі недалеко. Біжи цією стежечкою і нікуди не звертай.
– Хіба ти знаєш, де я живу? – здивувався Людвіг Чотирнадцятий.
Максиміліан засміявся.
– Чого б це я не знав, де живе хитрий Ларсон? Я ж там був. І ось що я тобі скажу: віднині ми не приятелі. Внадишся до курника – нарікай сам на себе.
Максиміліан злісно гавкнув, мовляв, це не жарти. А тоді зник з очей. Людвіг Чотирнадцятий і собі чкурнув стежкою. Він ніколи ще не повертався додому так пізно. Що скаже тато Ларсон?
Коли Людвіг зайшов до нори, тато Ларсон сидів у вітальні в кріслі. Він вийняв із нагрудної кишені годинник і кинув на сина сердитий погляд.
– Де це ти цілий день тинявся? – гнівно спитав він. – Давно вже пора спати.
– А мене похвалили за те, що я такий хитрий, – мовив Людвіг Чотирнадцятий.
– Що ж, це приємно, – сказав тато Ларсон, і його гнів помалу вгамувався. – Мені почулося, що десь тут гавкав пес, – провадив він далі. – Чи, може, мені здалося?
– Ні, тату, не здалося. То гавкав Максиміліан, – відповів Людвіг Чотирнадцятий.
– Он як! Мій найзапекліший ворог Максиміліан! – вигукнув тато Ларсон і замислився. – Я не хвалюсь, але кажу тобі, що він майже такий самий хитрюга, як і я. Пам'ятаю свої останні лови. Тоді я гарненько вкусив його за задню лапу. А другим разом йому перепаде ще і більше, нехай так собі й затямить.