– Дайте мені ще подумати, – мовив тато Ларсон.
– Я вам допоможу, – мовив Лабан і спробував напружити свої думки.
Тато Ларсон здався.
– У всьому лісі не знайдеться гарного сховку, – зітхнув він.
Лабан і собі зітхнув.
– Тато каже правду. У всьому лісі не знайдеться гарного сховку.
Та ось у норі почувся писклявий голосочок:
– Я знаю прекрасний сховок, де вас ніхто не знайде.
То запищала Тутта Карлсон. Усі здивовано повернулися до неї.
– Жартуєш, – вишкірився Лабан. – Де це є такий сховок, про який ні тато Ларсон, ні я не чули?
Тутта Карлсон гордовито подивилася на лисенят і сказала:
– НАШ КУРНИК!
Тато Ларсон не вірив своїм вухам. Сховатися в курнику?
– Там мисливці вас не шукатимуть, – повела далі Тутта Карлсон. – А коли лови закінчаться, ви повернетеся додому.
Тато Ларсон погодився, що іншої ради немає. У курнику лисам і справді нічого не загрожуватиме.
– А як ти гадаєш: чи всім курям сподобається, коли ми туди прийдемо? – обережно спитав тато Ларсон.
– Якщо вони дізнаються, що ви – мама й тато, братики і сестрички Людвіга Чотирнадцятого, то вам скажуть: "Ласкаво просимо!" – запевнила Тутта Карлсон.
– Дякую за люб'язність, – мовив тато Ларсон. – Отож ходімте тихенько через потайний вихід. Пам'ятайте, що галасувати не можна, бо помітять мисливці та Максиміліан.
Все йшло гаразд. Чималенька лисяча родина непомітно прошмигнула через ліс і полуниці. На подвір'ї вони всі зупинилися, а Тутта Карлсон шаснула в курник, щоб попередити своїх про гостей. Ларсони нетерпляче чекали на неї.
– Може, нам не треба було сюди приходити? – засумнівалась мама Ларсон. – Що ж його робити?
Тато Ларсон не встиг нічого відповісти, бо Тутта Карлсон висунула з курника голівку і помахала крильцями.
– Заходьте! – запросила вона.
Ларсони рушили по драбині. Лисенята, що зроду не бачили курника зсередини, зацікавлено роззиралися довкола. Тато Ларсон став посеред курника і відчув себе, так би мовити, трохи ніяково.
– Привіт, як мовиться у нас у краю брусниць! – виголосив він і, прижмурившись, зиркнув на Кукуріку-Петруса. – А тут, мабуть, годиться сказати: "Доброго обіду"?
Півень розгорнув крила і задер голову.
– Сподіваюсь, пан Ларсон не думає, що ми станемо для вас обідом, – відповів він.
– Я ж хотів бути чемним, – відповів тато Ларсон і почервонів. – Ми дуже раді, що прийшли сюди. Давненько я тут не був.
– А давненько, – мовив Кукуріку-Петрус. – Я толі був ще півником, але всі ми боялися хитрого Ларсона.
– Тепер я не такий хитрий, – мовив тато Ларсон й удав, що засоромився.
– Тепер у вас є син – найхитріше створіння в світі, – мовив Кукуріку-Петрус.
Лабан випростався на повен зріст, щоб усі його бачили.
– Чуєте? – прошепотів він до Лассе й Лоттен. Навіть тут мене знають.
– Я кажу про малого Людвіга, – вів далі Кукуріку-Петрус. – Уявіть лишень: додумався сховатися під капелюхом, дістався сюди й попередив нас про небезпеку! Повеличаймо ж його, друзі!
– Хитрому Людвігові ура, ура, ура! – запищали курчата.
– Ваша донька теж молодця, – похвалив тато Ларсон. – Коли б не Тутта Карлсон, нас би вже давно половили мисливці. Я завжди казав, що Тутта і Людвіг ніби створені одне для одного.
– Та скільки можна стояти й вихваляти цих дітей? – зацокоріла пані Кока. – Може, візьмемо і влаштуємо для них пишний бенкет? Чи смакують вам, любі гості, яйця?
Лисенята завищали так гучно, що найменші курчата аж полякалися й позалазили під своїх мам.
– От і добре, – мовила пані Кока. – Буде великий яєчний обід. Ану, кури, мерщій нестися!
Розділ чотирнадцятий
Що то було за свято, що за свято!
Ніколи в житті Ларсони не ласували досхочу такими смачними свіжими яйцями. Усі так понаїдалися, що не мали сили й поворушитися.
Та згодом діти затіяли гру: лиси і півники борюкалися одне з одним і кусалися. Звичайно, жартома.
Лисички й курочки поставали під однією стіною та бавилися пір'ячком.
Мама Ларсон і пані Кока сиділи на м'яких пухових подушках і про щось гомоніли собі.
Пані Кока навчала маму Ларсон, як треба нестися.
Бо ж усім відомо, що саме в курей це виходить найкраще.
Мама Ларсон навчала пані Коку, як придбати на зиму розкішне хутро.
Бо ж усім відомо, що лисиці чудово знаються на хутрах.
Кукуріку-Петрус сидів на жердці, а внизу, у гамаку, розлігся тато Ларсон. Їм також було добре.
– Аж не віриться, що тут так весело! – казав тато Ларсон.
– Ми вам дуже раді, – казав Кукуріку-Петрус. – От тільки чи залишимося ми друзями назавжди?
– Аякже, – запевнив тато Ларсон. – У нашій родині заведено казати: "Вірте Ларсонам!"
Тутта Карлсон і Людвіг Чотирнадцятий прислухалися до їхньої розмови, а тоді підбігли ближче.
– То нам можна гуляти разом? – спитав Людвіг.
– А чого ж, – мовив Кукуріку-Петрус.
– Авжеж, можна, – мовив і тато Ларсон.
Ларсонам було так гарно в курнику, що вони геть забулися про час. Коли мама Ларсон визирнула в маленьке віконечко надвір, то побачила, що вже запала глибока ніч.
– Нам пора додому, – сказала вона.
– Тихо! – цитькнув тато Ларсон і нашорошив вуха. – Люди саме повертаються з ловів.
Тепер біля курника добре чути було ходу й голоси.
– Я-думав-що-лисам-капець, – долинув чийсь голос. – А-воно-мале-та-хитре. Цілий-день-вистояли-бі-ля-нори-а-хоч-би-хвоста-побачили.
Лиси й кури перезирнулися й усміхнулися.
– І-що-вона-за-химерія? – провадив другий голос. – Максиміліан-загубив-слід-і-хотів-повертати-додому.
Пес раптом гучно загавкав.
– А-хай-тобі-грець-з-твоїм-гавканням, – нагримав на нього господар. – Гніваєшся-що-тебе-лиси-круг-пальця-обвели?
Максиміліан не переставав гавкати.
– Ото-розходився-наче-в-курник-забралися-лиси, – засміявся другий дядько. – Тобі-треба-завести-кращого-мисливського-пса.
– Кращого-за-Максиміліана-не-буде, – відповів господар. – Насправді-тут-немає-жодного-лиса. Не-чутно-ані-звуку.
Щоб не засміятися, курчата позасовували голівки від крильця, а лисенята позакушували собі хвостики.
Аж ось кроки стихли і голоси замовкли.
– На цей раз минулося, – мовив тато Ларсон. – Пора й додому.
– Дайте слово, що прийдете до нас ще, – попросив Кукуріка-Петрус.
– Спершу ви до нас, – відповіла мама Ларсон.
– Ура! Ура! – закудкудакали курочки, заскімлили лисенята. – Зроду не було в нас такого приємного товариства!