Людвігові Хитрому — ура, ура, ура! (Людвігові Чотирнадцятому — ура!)

Сторінка 15 з 16

Ян Екгольм

– Дайте мені ще подумати, – мовив тато Ларсон.

– Я вам допоможу, – мовив Лабан і спробував напружити свої думки.

Тато Ларсон здався.

– У всьому лісі не знайдеться гарного сховку, – зітхнув він.

Лабан і собі зітхнув.

– Тато каже правду. У всьому лісі не знайдеться гарного сховку.

Та ось у норі почувся писклявий голосочок:

– Я знаю прекрасний сховок, де вас ніхто не знайде.

То запищала Тутта Карлсон. Усі здивовано повернулися до неї.

– Жартуєш, – вишкірився Лабан. – Де це є такий сховок, про який ні тато Ларсон, ні я не чули?

Тутта Карлсон гордовито подивилася на лисенят і сказала:

– НАШ КУРНИК!

Тато Ларсон не вірив своїм вухам. Сховатися в курнику?

– Там мисливці вас не шукатимуть, – повела далі Тутта Карлсон. – А коли лови закінчаться, ви повернетеся додому.

Тато Ларсон погодився, що іншої ради немає. У курнику лисам і справді нічого не загрожуватиме.

– А як ти гадаєш: чи всім курям сподобається, коли ми туди прийдемо? – обережно спитав тато Ларсон.

– Якщо вони дізнаються, що ви – мама й тато, братики і сестрички Людвіга Чотирнадцятого, то вам скажуть: "Ласкаво просимо!" – запевнила Тутта Карлсон.

– Дякую за люб'язність, – мовив тато Ларсон. – Отож ходімте тихенько через потайний вихід. Пам'ятайте, що галасувати не можна, бо помітять мисливці та Максиміліан.

Все йшло гаразд. Чималенька лисяча родина непомітно прошмигнула через ліс і полуниці. На подвір'ї вони всі зупинилися, а Тутта Карлсон шаснула в курник, щоб попередити своїх про гостей. Ларсони нетерпляче чекали на неї.

– Може, нам не треба було сюди приходити? – засумнівалась мама Ларсон. – Що ж його робити?

Тато Ларсон не встиг нічого відповісти, бо Тутта Карлсон висунула з курника голівку і помахала крильцями.

– Заходьте! – запросила вона.

Ларсони рушили по драбині. Лисенята, що зроду не бачили курника зсередини, зацікавлено роззиралися довкола. Тато Ларсон став посеред курника і відчув себе, так би мовити, трохи ніяково.

– Привіт, як мовиться у нас у краю брусниць! – виголосив він і, прижмурившись, зиркнув на Кукуріку-Петруса. – А тут, мабуть, годиться сказати: "Доброго обіду"?

Півень розгорнув крила і задер голову.

– Сподіваюсь, пан Ларсон не думає, що ми станемо для вас обідом, – відповів він.

– Я ж хотів бути чемним, – відповів тато Ларсон і почервонів. – Ми дуже раді, що прийшли сюди. Давненько я тут не був.

– А давненько, – мовив Кукуріку-Петрус. – Я толі був ще півником, але всі ми боялися хитрого Ларсона.

– Тепер я не такий хитрий, – мовив тато Ларсон й удав, що засоромився.

– Тепер у вас є син – найхитріше створіння в світі, – мовив Кукуріку-Петрус.

Лабан випростався на повен зріст, щоб усі його бачили.

– Чуєте? – прошепотів він до Лассе й Лоттен. Навіть тут мене знають.

– Я кажу про малого Людвіга, – вів далі Кукуріку-Петрус. – Уявіть лишень: додумався сховатися під капелюхом, дістався сюди й попередив нас про небезпеку! Повеличаймо ж його, друзі!

– Хитрому Людвігові ура, ура, ура! – запищали курчата.

– Ваша донька теж молодця, – похвалив тато Ларсон. – Коли б не Тутта Карлсон, нас би вже давно половили мисливці. Я завжди казав, що Тутта і Людвіг ніби створені одне для одного.

– Та скільки можна стояти й вихваляти цих дітей? – зацокоріла пані Кока. – Може, візьмемо і влаштуємо для них пишний бенкет? Чи смакують вам, любі гості, яйця?

Лисенята завищали так гучно, що найменші курчата аж полякалися й позалазили під своїх мам.

– От і добре, – мовила пані Кока. – Буде великий яєчний обід. Ану, кури, мерщій нестися!

Розділ чотирнадцятий

Що то було за свято, що за свято!

Ніколи в житті Ларсони не ласували досхочу такими смачними свіжими яйцями. Усі так понаїдалися, що не мали сили й поворушитися.

Та згодом діти затіяли гру: лиси і півники борюкалися одне з одним і кусалися. Звичайно, жартома.

Лисички й курочки поставали під однією стіною та бавилися пір'ячком.

Мама Ларсон і пані Кока сиділи на м'яких пухових подушках і про щось гомоніли собі.

Пані Кока навчала маму Ларсон, як треба нестися.

Бо ж усім відомо, що саме в курей це виходить найкраще.

Мама Ларсон навчала пані Коку, як придбати на зиму розкішне хутро.

Бо ж усім відомо, що лисиці чудово знаються на хутрах.

Кукуріку-Петрус сидів на жердці, а внизу, у гамаку, розлігся тато Ларсон. Їм також було добре.

– Аж не віриться, що тут так весело! – казав тато Ларсон.

– Ми вам дуже раді, – казав Кукуріку-Петрус. – От тільки чи залишимося ми друзями назавжди?

– Аякже, – запевнив тато Ларсон. – У нашій родині заведено казати: "Вірте Ларсонам!"

Тутта Карлсон і Людвіг Чотирнадцятий прислухалися до їхньої розмови, а тоді підбігли ближче.

– То нам можна гуляти разом? – спитав Людвіг.

– А чого ж, – мовив Кукуріку-Петрус.

– Авжеж, можна, – мовив і тато Ларсон.

Ларсонам було так гарно в курнику, що вони геть забулися про час. Коли мама Ларсон визирнула в маленьке віконечко надвір, то побачила, що вже запала глибока ніч.

– Нам пора додому, – сказала вона.

– Тихо! – цитькнув тато Ларсон і нашорошив вуха. – Люди саме повертаються з ловів.

Тепер біля курника добре чути було ходу й голоси.

– Я-думав-що-лисам-капець, – долинув чийсь голос. – А-воно-мале-та-хитре. Цілий-день-вистояли-бі-ля-нори-а-хоч-би-хвоста-побачили.

Лиси й кури перезирнулися й усміхнулися.

– І-що-вона-за-химерія? – провадив другий голос. – Максиміліан-загубив-слід-і-хотів-повертати-додому.

Пес раптом гучно загавкав.

– А-хай-тобі-грець-з-твоїм-гавканням, – нагримав на нього господар. – Гніваєшся-що-тебе-лиси-круг-пальця-обвели?

Максиміліан не переставав гавкати.

– Ото-розходився-наче-в-курник-забралися-лиси, – засміявся другий дядько. – Тобі-треба-завести-кращого-мисливського-пса.

– Кращого-за-Максиміліана-не-буде, – відповів господар. – Насправді-тут-немає-жодного-лиса. Не-чутно-ані-звуку.

Щоб не засміятися, курчата позасовували голівки від крильця, а лисенята позакушували собі хвостики.

Аж ось кроки стихли і голоси замовкли.

– На цей раз минулося, – мовив тато Ларсон. – Пора й додому.

– Дайте слово, що прийдете до нас ще, – попросив Кукуріка-Петрус.

– Спершу ви до нас, – відповіла мама Ларсон.

– Ура! Ура! – закудкудакали курочки, заскімлили лисенята. – Зроду не було в нас такого приємного товариства!