Людвігові чотирнадцятому – ура!
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Чи знаєш ти Ларсонів? Ні, не тих, що часом приходять до вас у гості. Це я про хитрих Ларсонів. А коли ще сказати, що хитрі Ларсони мешкають у норі, то ти й здогадаєшся, про кого мовиться. Авжеж – про найбільшу, найхитрішу лисячу родину в цілому лісі.
Звичайно, ти й гадки не мав, що хтозна–скільки разів ходив над лисячою норою. А пам'ятаєш кам'янистий пагорбець із розлогими кущиками ялівцю, де навесні найраніше розтає сніг, а влітку найдужче припікає сонце?
Отож на тому місці, глибоко в піску, тато Ларсон улаштував своїй родині житло. Коли б ти зазирнув туди, то найперше побачив би кухню. Під однією стіною там стоїть чималий дерев'яний ящик – то комора. Мама Ларсон складає туди й порожні бляшанки, що їх порозкидали в лісі всякі недбайливці. Тими бляшанками лиси користуються замість тарілок, блюдечок і мисок. Є в кухні й стіл, що його змайстрував із дощечок сам тато Ларсон. Майже така сама завбільшки й вітальня. Щовечора в ній збираються всі Ларсони. А поряд міститься дитяча кімната, де стоять ліжечка, застелені ялиновим гіллям, щоб було по–справжньому тепло й гарно. До нори є три входи: перший – біля здоровенного пня, другий – під замшілим каменем, а третій – такий потайний, що тільки тато Ларсон знає, де він. І лише як родині загрожуватиме небезпека, й не можна буде вибратися нагору через ці два виходи, отоді в пригоді стане потайний.
Може, тобі здається, що нора завелика? Таж і Ларсонів багатенько! Найперше, звичайно, тато Ларсон, добрий крутій, що виходив цілий із безлічі пригод. Тепер він трохи підтоптався й сподівається, що його діти швидко виростуть і самі підуть добувати собі їжу. За татом іде мама Ларсон. Вона зрідка залишає нору, бо їй треба сидіти вдома, готувати їсти й глядіти дітей. А це вам неабищо – піклуватися про чотирнадцятьох лисенят! Найстарший і найдужчий серед них – Лабані.
Л а 6 а н – дослівно "шельма", "пройда"
Недавно він закінчив лисячу школу і виявив такий хист до хитрощів, як і його тато. Менших Лабанових братиків звати Леопольд, Лаге, Лассе–Молодший та Лассе–Старший, Ленарт, Лео та Лукас, а сестричок Лаура, Лінея, Ловіса, Лідія та Лоттен.
Усі вони ще ходять до лисячої школи, щоб навчитися усяких хитрощів. Це вже тринадцятеро лисенят, та ось нарешті и Людвіг Чотирнадцятий. Він іще не доріс до школи й скидається на невеличкий руденький клубочок із біленьким кінчиком на хвості. Але не думай, що Людвіг Чотирнадцятий мазунчик. Він любить гратися зі старшими братиками й сестричками. Ото як заведуть борюкатися та кусати одне одного за хвостики, зчинять такий гармидер і такий галас, що мама Ларсон каже, ніби у них над норою земля ходором ходить.
А ще лисенята залюбки слухають, як тато Ларсон розповідає про свої пригоди. Про те, як він обводив круг пальця мисливців та гончих псів, як підкрадався до людських осель добувати їжу і який він завжди був хитрий.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Найдужче тато Ларсон полюбляв розповідати про зустрічі з псом Максиміліаном, що жив у найближчій до лісу садибі.
– Той Максиміліан майже такий хитрий, як я, – казав тато Ларсон. – Цікаво, а хто з вас, діти, найперший обведе його круг пальця?
– Найхитріший за всіх я! – завжди кричав Лабан.
– Ні, я... я... – одне перед одного скавуліли Леопольд, Лассе–Молодший, Лассе–Старший і геть усі лисенята.
Якось усіх їх перекричав Людвіг Чотирнадцятий:
– Я найперший обведу Максиміліана круг пальця! Я!
Тоді лисенята так зареготали, що аж гикалка на них напала.
…Але цього вечора в Ларсонів було напрочуд тихо.
– Йдіть собі в свою кімнату й – ні пари з вуст! – суворо звеліла мама Ларсон лисенятам.
Тато Ларсон сидів у кріслі, що було змудроване зі старенького дитячого візочка. Він так зажурився, що навіть не помітив мами Ларсон, яка саме підійшла до нього з чималою чашкою його улюбленого горобинового напою.
– Охо–хо! Охо–хо! – застогнав тато Ларсон. – Та мені ж соромно показуватися комусь на очі!
– Охо–хо! Охо–хо! – підхопила мама Ларсон. – Що скажуть родичі?!.
– Бідолашний наш дідусь, – зітхнув тато Ларсон. Найхитріший на весь ліс у нашому роду лис і має такого правнука!
– Бідолашний дідусь, він цього не переживе, – приказувала мама Ларсон і витирала сльози в кутиках очей. – Тобі якось треба його напоумити.
Що ж воно сталося? Невже хтось із Ларсонів ускочив у біду?
Так, для мами й тата Ларсонів це була біда. Виявляється, один їхній син не хоче бути хитрим! Це Людвіг Чотирнадцятий. Він не хотів учитися дурити інших і не любив, коли тато хвалився своїми хитрощами.
– Охо–хо, – ще раз зітхнув тато Ларсон–А поклич– но сюди Людвіга. Я з ним побалакаю.
Тато Ларсон підвівся з крісла і подивився на шматок березової кори, що висіла на стіні. Там було виведено чорничним соком: "ХИТРОЩАМ – СЛАВА! ЛАРСОНАМ–УРА!"
Людвіг Чотирнадцятий зайшов до вітальні навшпиньки.
– Ви мене кликали, тату? – спитав він.
– Мій любий, коханий синочку, – лагідно почав тато Ларсон. – Ти ще не вмієш читати, але, може, вже знаєш, що написано на цій табличці?
Людвіг Чотирнадцятий вильнув хвостиком.
– З давніх–давен ці слова були гаслом для нашої родини, – вів далі тато Ларсон. – Усі ми відомі своїми хитрощами. А кращої слави лисові й не треба.
– Отже, я дурненький, – сказав Людвіг Чотирнадцятий і задер писочок. – Нехай так, але я не вчитимусь дурити інших. Це негарно, коли б ви знали, як це негарно!
Тато Ларсон почухав за вухом і спитав:
– Хто тобі такого набалакав?
Мої найліпші друзі, зайчата Юке–Ю і Туфе–Ту, – відповів Людвіг Чотирнадцятий. – У них дома є книжка, в якій написано, що всі повинні бути добрими.
Тато Ларсон почухав і за другим вухом, бо не знав, що йому сказати на це.
– Воно–то правда, що ми повинні бути добрими до інших звірят, – нарешті промимрив він. – Але це не означає, що нам не треба дурити. Напевно, у зайчат є й та книжка, в якій написано, що лиси мають бути хитрими?
– Мене це не цікавить, – зухвало проказав Людвіг Чотирнадцятий. – Я не хочу хитрувати, шахраювати, прикидатися і погано поводитися. Я хочу бути з усіма добрим і приязним.
– Але ж ти щодня хочеш їсти, – спробував по–іншому тато Ларсон. – То частенько треба й хитрувати.