– Пробачте, ви хотіли сказати...
– Я ж прохав вас не перебивати. На вечерю обрали пана з Детройта, на ймення Уокер. Він був чудовий. Я навіть написав потім його дружині. Просто чудовий! У мене й досі слина тече. Хіба що трохи недосмажений. Наступного ранку подали Моргана з Алабами. Щирої душі чоловік, ні разу не куштував чогось подібного: красень, освічений, вишукані манери, знав кілька іноземних мов,– ну, джентльмен, та й годі. Так, так, і до того ж який соковитий! На вечерю припав отой стариган з Орегону. От хто нам, так би мовити, дозолив,– старезний, худий, цупкий, наче віник, годі й повірити. Я не втримався:
– Джентльмени, як собі хочете, а я підожду іншого.
До мене миттю приєднався Граймс з Іллінойса:
– Панове, я теж підожду, поки оберуть більш достойну кандидатуру.
Скоро всі зрозуміли, що Девіс з Орегону ні к бісу не годиться, і, щоб підтримати гарний настрій, який виник після споживання Гаріса, призначили нові вибори. Нашим обранцем виявився Бейкер із Джорджії. От уже посмакували! А потім з’їли одного за одним Дулітла, Хокінса, Макелроя! (Хоч він і надто немічний був та худий); відтак Пенрода, двох Смітів, Бейлі (у нього одна нога виявилася дерев’яною, а все інше – нічого); за ним юного індійця, катеринщика й джентльмена на ймення Бакмінстер: нудний-пренудний, без смакових якостей, до того ж пісний, добре, що встигли з’їсти, поки прийшла помога.
– Таки прийшла?
– Авжеж. Одного сонячного ранку, одразу після зборів. Цього разу обрали містера Джона Мерфі. І, як на мене, то дуже вдало. Та Джон Мерфі повернувся додому цілісінький, тим самим поїздом, що прийшов на поміч. А повернувшись, одружився з удовою Гаріса...
– ?!
– Так, так, того самого Гаріса, що був першим нашим обранцем. І уявіть собі – щасливий, розбагатів, став такий поважний! Ну, до чого ж романтично, як ото в книгах пишуть. А ось і моя станція. Бажаю щасливо доїхати. Якщо матимете час, приїздіть, радий буду вас бачити. Ви мені дуже сподобалися, сер. Мене просто-таки тягне до вас. Як ото колись до Гаріса. Бувайте, сер. Приємної подорожі.
Він пішов, а я ще довго не міг заспокоїтись і водночас радів, що цього диявола вже не було. Хоч і такий запобігливий та чемний, мене щоразу кидало то в жар, то в холод, коли він вилуплював на мене свої жадібні баньки, а особливо, коли почув, що сподобався йому і що нітрохи не гірший за бідолаху Гаріса, земля йому пером!
Я був страшенно збентежений, бо повірив кожному його слову, просто не міг не йняти віри отій сповіді, та ще й викладеній з такою щирістю. Проте всі жахливі подробиці приголомшили мене, і я ще довго не міг прийти до тями. Нараз помітив, що кондуктор дивиться на мене, й запитав:
– Що то за один?
– Колись був членом конгресу, до того ж всіма шанований. Та якось поїзд, що він ним їхав, потрапив у замет, і бідолаха мало не вмер з голоду. Так зголоднів, змерз та обморозився, що хворів місяців зо два й трохи з’їхав із глузду. Зараз уже нічого, здоровий, та в нього є одна нав’язлива ідея: варто йому торкнутися улюбленої теми – він теревенитиме, доки не переїсть усіх. І всіх пам’ятає на ім’я, ні разу не зіб’ється. Доївши останнього, незмінно закінчує: "Настав час обирати чергового кандидата: через відсутність інших пропозицій обрали мене, та я виступив з самовідводом,– заперечень, звичайно, не було,– і ось таким побитом я й лишився живий!"
Слава тобі господи! Значить, вся ця нісенітниця – лише хвороблива маячня божевільного, а не пригоди кривавого людожера.
1867