Оглушні крики "віват" загули під склепінням, забилися в вікна з кольоровим склом, відгукнулися на ганку і в саду, що тихо шелестів під надвечірнім вітром.
Коли крики вщухли, Потоцький знову заговорив, дивлячись на потемнілі портрети предків.
— Справа йде про злоту вольність шляхетську, — почав він, торкаючись найчутливішої струни шляхетського самолюбства. — Нашій вельможній шляхті завдано нечуваної ганьби, то більш незносної, що вона не від шляхетної руки, яка могла б змити її на двобої власною кров'ю, а від руки згордованого хлопа, що посягнув на нашу святиню.
— Про що це він? — здивовано зашипіли напівголосно гості.
— Я маю на оці, — вів далі Потоцький, — нечувану нахабність козацької старшини, цих самозваних шляхтичів. Вони пролізли до нашого соймику, щоб зсередини, з самих надр нашої верстви, зруйнувати споконвічну твердиню наших прав і нашої волі. Vох рорulі — vox Dei //Голос народу — голос божий (лат.)// — каже старовинна мудрість. І голос народний наказав вигнати їх з соймику, як колись Христос вигнав гендлярів з храму. Але вони не склали зброї. Ці розбишацькі отамани, ці ватажки й привідці хлопських бунтів насмілилися вписати протестацію до гродських книг, називаючи наше справедливе обурення свавіллям, образою святині, розбійницьким нападом і так далі. І недостойні своєї гідності судді, які присягалися зберігати заповіти республіки та громадського блага, наважилися прийняти той протест і записати його до гродських книг. Це ще раз доводить, що кров і походження визначає душевні якості людини і що не можна ушляхетнювати хамів, давати хлопам нобілітацію.
А той підлабузник хлопства, зрадник і дезуніт [60] Михайло Кропивницький, брацлавський підсудок, перший почав їм сприяти. Бо навіть, як то мені достоту відомо, він порадив їм звернутися до люблінського трибуналу, вважаючи наше справедливе обурення за злочин проти бога й віри, — якою іронією бринить це слово в устах єретиків, — і навіть до королівського суду, бо ввесь земський уряд був на соймику, так би мовити, виконуючи свої службові обов'язки. Такого знущання, такої образи не можна перетерпіти. І якщо один з цих негідників уже напоровся на мою шаблю, то й інші мусять дістати свою справедливу кару.
— Оце правда!
— Слушно сказано!
— Так. Справді так, — вискочив похитуючись Кособудський, що не мовчав і не міг мовчати під чаркою. — Де не сунеш — скрізь ці лайдаки перетинають нам шлях. Повезеш збіжжя на ярмарок чи то до Гданська — старшини навезуть удвоє і так збивають ціну, що хоч повертай валку додому. Повезеш поташ — знов те саме. А в Ярославі та Перемишлі ані пройти, ані проїхати від старшинських волів.
Потоцький гидливо поморщився. Яка нетактовність. Це відомо й зрозуміло кожному, але є речі, про які голосно не говорять. У всіх випадках треба знайти пристойне гасло, під яким не соромно виступити шляхетному лицарству.
Патер Юстовський увесь час сидів край столу, уважно придивляючись і прислухаючись до всього. Гидливий рух Потоцького не уникнув його пильних очей, і коли магнат гнівно повів плечем, він тихенько нахилився до свого надто балакучого сусіда:
— Годі, шановний пане. Вельможний пан знов бажає щось сказати.
Але втихомирити сп'янілого бретера було нелегко.
— Я й кажу, — гудів Кособудський, як дзвін на сполох, — що це сміття сидить у нас, як скалки в очах. В моєму старостві вони порозплоджувалися, наче гриби-поганки після дощу. Ідеш, як ось тобі серед поля козацький хутір або хата. У нас самих не вистачає ріллі. Зганяєш з неї хлопів, переводиш на толоки, а та наволоч сидить собі на ланах [61] та плює на шляхетські привілеї, ще й данин та чиншів не сплачує. А їхні пахолки та підсусідки, замість бути нашими хлопами й орати нам землю — працюють на своїх хлопських отаманів.
— Правильно, — загули голоси. — Молодець Кособудський. Влучив у саме око.
— Знищити їх.
— Зруйнувати вщент.
— Забрати в них ріллю разом із хлопами.
— Бо ж без хлопів нам аж ніяк не можна.
— Ще й ралом пройти по згарищу, як колись Тіт по вулицях Єрусалима, — вкинув один із ксьондзів.
— А так: це ж легше, ніж корчувати під ріллю ліси.
Потоцький зрозумів, що час заговорити, бо Кособудський вирве в нього пальму першенства. Він вийшов з-за столу й урочисто підвів руку.
І вмить ущухло все.
— Тому, — грізно підніс він голос, — я пропоную панству, як каже Цiцepoн, вичерпати до дна цю клоаку, "Hanc sentinam Rei Publikae exhaurire" //"Вичерпати цю клоаку республіки — тобто знищити до дна, — фраза з промови Ціцерона в римському сенаті проти Катіліни//, і разом зо всім добровісним панством створити над ними суд божий.
— Віват! Віват! — підхопили пани.
Але Калиновський обурено знизав плечима і звернувся . до старого Собанського.
— Що за безглуздя! — заговорив він. — Знищувати старшину. Та це чортзна-що! Невже Стефан не розуміє, що тільки старшина тримає в шорах голоту. Не знищувати її треба, а приваблювати, обертати на свою двірську, хай і ненобілітовану шляхту, на своїх ланцюгових собак. Собанський ковтнув пінявого вина і, ховаючи в келиху усмішку, повільно відповів:
— Певно, що так, але хіба ж його тепер стримаєш? Скажіть йому слово: оскаженіє, кинеться на вас із шаблею, як на ворога. А завтра віч-на-віч він спочатку розкричиться, а потім згодиться з вами...
— Так, але хіба ж ви не бачите, що він задумав?
— Безглуздя! Авантюра! Чортзна-що! Але раджу вам не втручатися. Він нізащо не визнає прилюдно своєї помилки. Їдьмо краще додому, бо всі вони п'яні, і не час тут шукати доброго розуму.
А крики справді не вщухали.
— Геть козаків! — лунало під склепінням.
— Геть хлопських отаманів!
— Їдьмо по хлопів!
— По ріллю!
— Спалити їх кубла з усім їх гадючим кодлом, — пронизливо крикнув Ружинський, блідий від обурення й хмелю. — І Кропивницького разом із ними.
— І Горленка.
Почувши останній вигук, патер Юстовський підвів голову і насторожився.
— Стерти на порох, — повторив Потоцький. — Так, тепер я бачу, що вельможне панство гідне стану громадян республіки... Зітремо ж їх із землі, хай станеться над ними суд божий і людський.
Юстовський розгубився. Треба, хоч би там що, врятувати Горленка. Він устав з місця і беззвучною тінню прослизнув уздовж столу.