— Це ж справжня казка, — захоплено прошепотіла панна, з побожністю зиркнувши в бік помосту, де майоріла гордовита й струнка постать Потоцького. — Це нагадує мені старовинні легенди про скарби Нібелунгів, що розповідала мені стара Магда, служниця померлої мами.
— Так, панно, але ця казка — правда. І ви, панно, вступили до цього казкового палацу, щоб, підкорити собі всі серця, — палко прошепотів поручик, припадаючи до її випещених пальців.
За спинами панів юрбилась голодна челядь. Власне кажучи, їли пани небагато, але, одвідавши будь-якої страви і віддаючи тарілку лакеєві, щоб дістати чисту кожен пан брав з блюда кілька шматочків і віддавав челядникам, і вони тут же жадібно ковтали свою частку роздирали м'ясо руками, а потім витирали масні тарілки й пальці коштовними плащами, драпуванням і навіть вильотами своїх панів. Пани теж не вживали виделок і чужоземці не раз дивувалися, як поруч із сліпучою розкішшю магнатських прийомів на них не додержувалося звичайнісіньких правил пристойності й чистоти.
На дворі було бучніше: голодна шляхта накинулася на питва і їжу, сперечалась, реготала й видирала у сусіда ласий шматок. Як і в палаці, з початку бенкету пили тільки пиво У високих, циліндричних склянках з хлібними грінками, підсмаженими на свіжому маслі, але страви тут були простіші.
Кінець кінцем замовкли втомлені музики й задзвеніли срібними. дзвінками дитячі голоси. У Потоцького був чудовий хор-капела під керівництвом венеціанця Петруччі. Вранці капела співала в костьолі, а ввечері — на бенкетах або виставах, і Потоцький гордовито запевняв, що вона затьмарила волоську капелу Аспірло Пацелі, що співала в Свентоянському соборі; в Варшаві, а перший його тенор, козак Левко, не гірший від славетного Тобіяшка з Сандомира, улюбленого королівського співака.
Тим часом перші страви було доїдено. Пахолки швидко забрали порожні блюда й прибори разом з верхньою скатертиною і повернулися з величезними блюдами печеної дичини і дробини.
Запиваючи печеню шумним пивом і медом, магнати потроху розговорилися. Розмови. їх точилися весело й невимушено. Жінки, розваги, полювання, нові моди й цікаві пригоди та чутки — все було приємне й цікаве. Ніщо не тьмарило облич, не тьмарило блискучих очей.
— Восени я запрошу все околишнє панство на облаву. У мене в парку понад тисячу двісті оленів. Треба покуштувати свіжої оленини, — говорив Потоцький, відкидаючись на високу спинку з різьбленого дуба.
Обличчя його розчервонілося. Білий шовковий костюм французького крою із смарагдовими гудзиками й шовкове трико зграбно охоплювали його стан і стрункі, м'язисті ноги в гостроносих атласних черевиках на високих підборах.
— А в мене сила лосів, — відгукнувся через стіл Конецпольський. — Я гадаю, що пишне панство не відмовиться на них пополювати. До речі, я збудував в одній із пущ мисливський будинок з льохом, добре озброєним барилами старого меду й хересу.
— І найцікавіше те, — додала пані Агнеса, — що в цьому будинку всі меблі з оленячого рогу.
— Так, завдяки талановитій вигадці моєї юної дружини, — поцілував їй пальці Конецпольський. Потоцький моргнув чашникові. І челядники в ту ж мить наповнили келихи густим золотавим медом, і Стефан підніс свій келих, вклоняючись юній винахідниці:
— За натхненну вигадку прекрасної пані! Бажаю їй оздоблювати все своє життя такими ж, а то й кращими вигадками на радість молодому дружині і всім його друзям.
Агнеса зашарілася, засміялася, блискаючи фарфоровими зубками, і сміливо цокнулася з Потоцьким.
Почалися голосні розмови з вибухами веселого реготу й дзвоном келихів та острог. Гості пили, їли, витирали руки об салфетки, скатертину, а іноді й об сусідські рукава. Часом спалахували суперечки, але в ту ж мить ущухали під орляним поглядом Потоцького.
Тим часом пахолки прибрали посуд з другою скатертиною, і на столі з'явилися стародавні польські страви, без яких — за священним звичаєм — не обходився жодний бенкет: цілі гори локшини з сиром, горохове пюре з підсмаженими скибами копченого сала, пшоняна каша з маслом і тонюсінькі коржі-ламанці до макового молока.
Коли гості впоралися з ними, подали десерт — фрукти, горіхи, мигдаль і фісташки в меду, всякі, солодкі тістечка, мазурки, пляцки та коржики з коринкою, цукатами й різним східним корінням.
І аж тоді подали вино.
Потоцький підвівся і високо підніс над головою вузький бокал з венеціанського скла.
— Нєх жиє Польска, укохана ойчизна лицарскєго духа і злотей вольносці шляхецкєй! //Хай живе Польща, улюблена батьківщина лицарського духу та золотої волі шляхетської! (польск.)//, — виголосив він серед глибокої тиші.
— Нєх жиє! — гаркнули сотні мужніх голосів.
— Нєх жиє! — відгукнулися гості з тераси.
І могутньою хвилею пролунало на дворі:
— Нєх жиє!
Потоцький обходив столи, цокався з кожним, бажаючи гостеві всього найкращого і відпиваючи по ковтку. За ним ішов чашник і в ту ж мить доливав келих йому і келих гостеві, до якого наближався магнат. І для кожного господар мав гостинне слово, навіть для того, кого б іншим разом охоче зацькував ведмедем або собаками. Ситі гості напідпитку ладні були кинутися в огонь і воду за ласкаву посмішку Потоцького.
І Потоцький добре зважив усе. Поки обходив він бідну шляхту, що обідала на дворі, спритні пахолки внесли в залу стіл, укритий зеленим сукном, розп'яття, два крісла й книгу з конституціями шляхетських привілеїв.
— Що це він замислив? — здивовано перезиралися гості.
— Невже конфедерацію?
— Не може бути. Вони з королем перші приятелі. Кажуть, нібито його наїзд на Молдавію був зроблений з королівської згоди і сам пан круль витратив чимало власних грошей, щоб викупити його з полону.
— Так, але така церемонія...
Поява Потоцького урвала розмови. Він ішов з улюбленим прокуратором [59] відомим крючкодером, що не раз виплутував грізного феодала від різних відповідальностей перед королівським судом.
За Потоцьким посунула п'яненька шляхта, що обідала на дворі й на ганку. Знаком наказав він їй розташуватися на лавах, нашвидку встановлених під стінами, і сів за столиком поруч з прокуратором. Коли гості розсілися й замовкли, Потоцький підвівся, крутячи свій шовковий вус, вклонився на всі чотири сторони й проголосив, що зібрав пишне панство не тільки на розваги, але також і pro bono рubliсо //Задля громадського блага (лат.)//.