— Ну, звісно. Я бачив, як ви якось билися на зеленому полі з паном підчашим. Граф робить вам велику честь і пропонує карту.
І знов під владним поглядом Потоцького схилив голову старшина: простяг руку по карту, висипав із —гаманця двадцять червінців — усе, що було при ньому.
Він виграв тричі підряд. І кожного разу подвоював гру. Золотою лускою блищали перед ним червінці, дукати, флорини, гінеї та ліври. Горленко дивився на незнайомі монети, прислухався до їх мелодійного дзвону і, випивши келих токайського, знов потягнувся по карту. Приємне тепло розлилося по його тілу. Стало весело, зникла сором'язливість, що завжди оповивала його в пишних залах магнатського палацу.
— Граю на всі, — відповів він на запитливий погляд Фалієро.
Той мовчки схилив голову, і Горленко мимоволі замилувався з його тонкого горбуватого носа і вузького обличчя з гостренькою борідкою, із збитих вусів, з огняно-чорних очей і гриви, наче припудреної сивиною, чорно-синього волосся. Недбало тасує він карти. Діаманти, як паморозь, міняться на його пальцях — і падають на зелене сукно кopoлi в пишних кучерях, десятки й ciмки наче червoнi й чорні жучки. Навколо штовхалися шляхтичі в гаптованих кунтушах. Дзенькають остроги. Дзвенить золото і кришталеві келихи шампанського. Шипить вишукана польська мова всуміш із волоською та італійською. Горленко помічає, що з картами не все гаразд, але на запитливий погляд Фалієро непримушено кидає:
— Ще раз... На стільки ж.
Хтось із панства догідливо перекладає його вигук по-італійському. І знов чужинець недбало тасує карти, і знов падають вони на зелене сукно.
— Що?.. Що таке? — питає Горленко, обводячи панів очима.
— Вашу карту побито, — здивовано підводить брови Фалієро. — Дозвольте ще раз?
Горленко підводиться, хвилинку стоїть, спираючись долонями на стіл. Кров б'є йому в скроні, пече жаром щоки. А Потоцький насмішкувато мружить блакитні фарфорові очі; і, вловивши ледве помітній жест Потоцького, пахолок наближається до Горленка з новим келихом. Потоцький теж бере собі келих.
— Бажаю пану полковнику бути завжди таким же відважним на полі бою, як і на зеленому полі гри! — кидає Потоцький, підносячи келих над головою.
І важко зрозуміти — чи зловтішність, чи щирість, чи глузування бринить у його тоні.
Горленко машинально цокається. Шампанське приємно лоскоче його гортань пінявим іскристим холодом. Перед очима міняться вогні. Пливе юрба. Він мовчки відходить і, зупинившись біля вікна, чує, як крізь сон, уривок розмови:
— Я не розумію, чого ми так відстаємо від Волині й навіть Галичини. Вивозячи збіжжя, можна заробити у вісім, навіть у дев'ять разів більше, ніж на шинках та млинах.
Пронський зробив непевний рух.
— Тaк, але пан забуває, що для цього треба засіяти не сто ланів, як ми, а тисячу чи навіть більше.
— Тобто пан думав сказати — десять-п'ятнадцять тисяч?
— Ну, от бачите. Де взяти стільки ріллі? — відсапується Пронський, пускаючи хмари диму.
Тютюн у нього — справжній англійський, варений на меду, а дим його нагадує медовики. Горленко втягує його разом із пахощами і силкується зрозуміти, що задумав Ружинський. Збіжжя? Нащо? Одне ясно: справа така корисна, що треба хоч би там що довідатися, в чому річ.
Але спогад про програш різонув, як ножем. Нащо, нащо він згодився грати?! Хай він буде тричі проклятий, коли ще раз наблизиться до зеленого столу, навіть переступить поріг гральної зали. Програти за півгодини дворічний прибуток свого хутора! Адже ж ці кляті Мостища такі занехаяні, що, крім шинку, з них виссеш не більше, як із тримісячного теляти.
А Ружинський вів далі, закинувши ногу за ногу.
— Дуже просто. Треба перевести хлопів на волоки, Тоді, замість необмеженої оранки, кожен двір матиме певний клаптик, а решта відійде до фільварку. Можна дати на родину півволоки, навіть одну третину, бо наша чорноземля прогодує їх, але треба зігнати хлопів із землі, як ми вже позганяли їх старшину....
В цю мить Ружинський помітив Горленка і трохи збентежився, але, опанувавши себе, з привітною усмішкою додав:
— До якої, за прикрим непорозумінням, пристав тоді і наш шановний пан полковник.
Горленко розгублено мовчав. Що відповісти? Але в цю мить заспівали скрипки й лютні, розкрилися двері суміжної зали, і в них замайоріли пари танцюючих.
— Е, тепер не до серйозних розмов, — схопився Ружинський. — Не всидиш під таку музику.
Він по-молодецькому виструнчився і, дзенькаючи острогами, попрямував до кокетливих панянок, що з удаваною недбалістю обмахувалися віялами, скоса стежачи за панами.
Пронський курив, не дивлячись на Горленка. Чванливий магнат вважав за велику честь, коли ледве помітно хитав головою на низький поклін новопризначеного полковника. А розмову з ним вважав за щось таке ж неприпустиме, як сісти поруч власного лакея або пити горілку з машталірами.
Він демонстративно показав Горленкові спину і заговорив із Калиновським про полювання.
Горленко не рухався. Стояв він біля колони і відчував, як гостра пекуча зненависть до всіх присутніх скипає йому в грудях. Що робити? Куди кинутися? В цьому пишному, барвистому натовпі він був самотній, як мисливець у лісі серед величезних дерев, що пригнічують його своєю мовчазною, ворожою величчю. Жодної душі, жодної людини, з якою можна щиро поговорити або відчути себе несилувано. Сотні умовностей гречності зв'язували кожен його рух, кожне слово. Може, люди, які виросли серед пишного панства, так привчаються до цих звичаїв, що виконують їх підсвідомо, як підсвідомо відсмикуєш руку від огню. Але поки вони не стали частиною його істоти, рефлексом — яке це страждання щохвилини стежити за собою, навіть коли подвоєна душа, коли катує її невимовна мука...
Думка за програш ссала під грудьми, заливала червоними плямами лице й шию. Що робити? Де взяти грошей зараз, негайно? Є в нього закопані в певному місці золоті турецькі монети, але як розшукати їх за кільканадцять миль у дніпровських плавнях. А картярський борг треба сплатити за добу, бо інакше він буде знеславлений — і тоді ніщо в світі не змиє з нього ганебного тавра.
Позичити? Але де, в кого? Хіба повернеться язик натякнути про позику одному з цих бундючних панів? Та завтра все воєводство говоритиме про це — і тоді не буде краю жартам, образливим натякам і презирливому співчуттю.