І ось одного ранку, тижнів за п'ять після лиховісного соймику, приїхав Юстовський з якимось огрядним паном у чорному оксамитовому вбранні. Обличчя Юстовського сяяло від захоплення, і червінь легкого хвилювання виступив на його пергаментному обличчі.
— Лейб-медик ясновельможного графа Стефана Потоцького, — представив він свого супутника.
— О, так, — гордовито вклонився лікар з виразною німецькою вимовою. — Граф надсвічайно шкодуйт про те, що сталося, вітай пан сотник і просит, щоб я оглядаль ваш ран і подав пану сотникові медичні допомог...
Горленко мовчав.
Стефан Потоцький? Що це?
Мовчки дивився він то на лікаря, що виймав з чемоданчика свої інструменти, то на патера Юстовського. А патер схилив набік гостроносу голову і з тонкою посмішкою задоволено потирав собі руки. Складні почуття хвилювали пораненого. Що робити? Відмовитися, вказати на двері лікареві, якого прислав його запеклий ворог, скалічивши його, мабуть, навіки? Але тоді він ніколи не видужає, не виб'ється на широку путь, не потрапить на пристойну посаду...
Або мовчки скоритися долі й прийняти поміч та перепросини? Ну а що, коли вони щирі? Тоді це перша ластівка, перший крок до блискучого майбутнього. Невже цьому негідникові Потоцькому властиві, коли й не добрі вчинки, то хоч красиві, принадливі жести?
— Нун, покажіть ваш ран. Нішого-нішого, гнедіге фрау [153]. Я сам розбінтуй, — перервав його думки лікар, спритно розгортаючи бинт з грубого, домотканого полотна.
Від радісного хвилювання пані Єля випустила чоловікову руку, і Горленко мимоволі застогнав.
— Нішого-нішого. Зараз буде тобре, — заспокоював лікар.
А патер Юстовський говорив, підводячи очі до неба.
— Слава Єзусові і свєнтій панні Марії, що все так скоїлося! Якщо пан лікар вилікував молодого Томаша Замойського після двобою за прекрасну панну Людвисю Гедройц, то він незабаром вилікує і шановного пана сотника.
От як! Так це славетний Ріхард Гедке, про якого розповідають чудеса. Хвиля радості знялася в грудях Горленка, і він потягнувся до лікаря, як дитина до матері, забувши й гордість, і сумніви. Видужати! Стати знов бадьорим і міцним, не потребувати щохвилинної допомоги, не лежати нерухомим обрубком, наче черв'як, напіврозчавлений чоботом.
А лікар вже обмацував рану, щось колупав у ній блискучим стальним зондом і мурмотів до себе.
— Так. Кістки потроху зрощуються... І склали їх досить уміло... О, ці козакен уміють дотепно бінтувати... А мускуль і ось це мі зараз зашивайтмемо... Буде трохи боліти, але гер [154] сотник — вояка... Він певно, терпітиме...
— А як рука? Буду я калікою чи ні? — напружено ловив він лікарів погляд. — Ваш ран доволі занехаяно... Але я певний, що все буде каразд. Тільки доведеться дуже довго носити руку на перев'язці. І нішого не брати важкого. За рік пан сотник знов зможе битися на шаблях і вимагати від пан Патоцькі сатисфакції.
Віддих полегшення вирвався з уст Горленкових. Зціпивши зуби, лежав він, поки лікар промивав рану і накладав шви, хоча від болю світ затьмарювався йому в очах. Аж ось лікар кинув інструменти, спритно помастив рану темною рідкою мастю, що пахтіла ароматичними смолами, забинтував і зав'язав плече в лубки.
— Тепер усе туше тобре. Тепер лежіть, не рухайтеся, а я відвідуватиму пан сотника що три дні.
Після лікаревого візиту хворий довго не міг заспокоїтися. Чи добре він зробив, прийнявши його допомогу? А головне, чи вилікує його лікар і чи володітиме він знову рукою?
Не менше хвилювалася й пані Єля. Вона так мріяла про польське товариство, а чоловікова рана руйнувала всі її плани й надії. Бачачи, що він почав видужувати, вона теж узялася готуватися вступити на нову путь. І насамперед заходилася коло свого вбрання. Щоб допомогти їй у цій складній справі, патер Юстовський познайомив її з своєю сестрою, панною Сатурніною Юстовською. Жінки заприятелювали. Панна Сатурніна потроху відкривала наївній козачці таємниці порядного тону, вчила її модних танців, розваг і манер, а потім умовила поїхати на тульчинський ярмарок по вбрання. Горленко поморщився, але розв'язав гаманець і дав їй грошей. Єля пробула в Тульчині три дні і повернулася додому з цілим ворохом пакунків, весела й жвава.
І чого тільки вони там понакуповували: і шовку, і парчі, і пахощів, і черевики на високих підборах, і мережива, і капелюшки, і пір'я, і віяла. Потім панна Сатурніна дала їй свої сукні на крій, і — закипіла робота. Дівчата день і ніч сліпили очі, гаптуючи розкішні пояси, гаманці й козакини, що ними пані Горленкова сподівалася затьмарити всіх красунь Брацлавщини.
— Дивись, яка розкіш, — крутилася вона перед чоловіком у бузковій шовковій сукні з низьким викотом і вставкою з венеціанського мережива. — Я думала купити собі кармазинову, але панна Сатурніна каже, що це буде шляхетніше.
Сукня справді вийшла чудова: облямовані чатамовим хутром вильоти підшиті кремовим шовком, невеличкий шлейф. Пані Горленкова сміялася і плескала в долоні, ми луючись, як шлейф волочиться за нею, викручуючись на поворотах, і шарудить, наче пожовкле листя восени.
— Сватав жінку, а одружився з павою, — пожартував хворий, радіючи не сукні, а тому, що рана почала загоюватися. — Хай тільки я підведуся — поїдемо до Струсів, до Німцевичів, а мо й до самого Стефана Потоцького. Ти тільки не дуже крути хвостом перед панами, бо поламаю боки і їм і тобі.
— Де вже тобі ламати боки, — реготала вона, — роздерся — і годі, аж до самої смерті.
Зайшов серпень. Осінь покропила ліси жовтими цятками, наче витерла об їх шорстку гриву забруднений кадмієм пензель. Повітря стало як кришталь, а білястий літній обрій ясний і прозорий. Бузковою тінню наливалися долини. Медово-винними пахощами яблук і слив тягло з садів. На баштанах зазолотавилися величезні дині, й гарбузи, і темно-зелені кучі кавунів. По токах з ранку до ночі гупали ціпи, а вітряки і день і ніч махали перетинчастими крилами, наче прочанки, що хрестяться на роздоріжжі перед самотньою чумацькою могилою.
Горленко підвівся з ліжка і, тримаючи руку на перев'язці, рушив у неділю до костьолу "подякувати пану Єзусові за зцілення" і вперше продемонструвати перед панством своє навернення до католицтва.