"Наче Кузьменко", — роїлося йому в думках.
І гостра, невблаганна лють здіймалася в грудях.
"Ну, зачекай, рудий павуче! Ми ще з тобою порахуємося! — свердлила мозок думка. — Дай тільки видужати".
Двічі на день приходила Кузьменчиха. Наточувала з діжки пива, набирала повні миски огірків та квашеної капусти, а хворому кидала скибку хліба й миску каші чи борщу.
"Собака не їстиме такого", — обурено думав Савка.
Але молоде тіло потребувало їсти, і перемагаючи біль і огиду, ковтав він кашу або напівпрокислий борщ. Потім з важким зусиллям плазував до діжок ї запускав у них руку. "Аби видужати, — думав він, хрумкаючи огірки. — Ніяким ланцюгом тоді не вдержиш". Хлопці хвилювалися за Савку, але Кузьменко привів лютого собаку і прив'язав його біля льоху, щоб ніхто не наближався до Савчиної в'язниці.
— От падлюка! — лаялися підмайстри, мимоволі відступаючи перед лютим гарчанням і вищиреною пащею. — Такий кожному горло перегризе.
— Авжеж! Тра його каменюкою, щоб і не писнув.
— Тю, дурні! Та хазяїн завтра другого приведе. Краще хабара собаці дати, щоб не гарчав. Тоді щовечора розмовлятимемо з Савкою.
Добре вигадали хлопці. Вони збирали найкращі шматки й кістки і донесхочу годували собаку. Той спочатку кидався на них, але за кілька день привчився до своїх приятелів і навіть дозволив їм пестити себе.
— Це тобі не людина: погодуєш раз-два — і маєш дpyга, — задоволено посміхалися хлопці, обережно підбираючись до льоху.
Стояли глибокі присмерки. Єдине льохове віконце нагадувало звірячу нору. Старший із поліщуків підліз до нього на череві й напівголосно гукнув:
— Савчику! Чуєш, Савчику? Це ми!
Савка прокинувся, та не одразу зрозумів, хто його кличе.
— Це ж ми, підмайстри! Як тобі, Савчику? — стурбовано кидав у пітьму поліщук. — Heвжe тобі ще не покращало?
— А, це ви, хлопці? — зрадів в'язень. — Спасибі. Видужую! А так пошматував мене рудий чорт, що гадав — вже й не підведуся.
Хлопці важко зітхнули.
— Ось тобі гостинчика, — поквапився хлопець. — Тут сало, яблука, та ще медовики від Прісі.
— Від Прісі? Та хіба ж це не вона нас зрадила?
— Тю, дурню. Та вона мало очей за тобою не виплакала. Це ті кляті низовики розпатякали. Майстри пішли шукати нас по шинках, а запорожці там пили, ну, з п'яних очей і бовкнули, де ми... А майстри й навздогін.
— Ось воно що!.. А я на бідну дівчинку подумав. Ну, хай не журиться: пошию їй червоні чобітки. Ну, а у вас як? — перейшов він до головного.
— Як? Та мало не за в'язнів мають. До вітру не можна піти, а вже до міста чи десь там іще — годі й думати.
— Іч, сволота! А ви мовчите?
— Та чекаємо, щоб ти видужав. Не кидати ж тебе напризволяще.
— Спасибі вам, друзі! — зворушено посміхнувся Савка. — Мені вже багато краще. Тільки знесилів я. Киньте мені коли скибку хліба, щоб швидше видужати.
— Добре, всього принесемо. Ну, бувай!.. Завтра знов прийдемо, — прошепотів поліщук і зашарудів бур'янами.
Минали дні. Савка вже міг потроху сидіти, підклавши щось м'яке. І Кузьменко подумав, що час йому братися до роботи. Але в льоху було темно, а взяти його до майстерні він не хотів, щоб "паршива вівця не споганила всієї отари", як говорив парафіяльний піп. Отже, посадили Савку в клуню, і робив він потроху, скільки сили було. Наближалися рочки, а Савка був єдиний з підмайстрів, хто вмів гаптувати жіночі черевики золотом, шовком та бісером. Ось чому Кузьменко його не чіпав. Мовчав і Савка. А на запитання відповідав коротко, стримано й нібито чемно. А ввечері, коли кінчалася робота, витягав маленьке копилча і шив дитячі чобітки з червоного сап'яну.
— Що це? — накинувся на нього Кузьменко, застукавши його за роботою.
— Це чобітки цехмістровій Прісі, — спокійно пояснив Савка. — Вона мені давно вже наказала пошити, та я був хворий і не міг.
Кузьменко здивовано знизав плечима й потім говорив майстрам:
— Ось що таке канчуки! Не пізнати людини. Навіть Прісі шиє чобітки. А ви, дурні, мене стримували.
— Не вірю я його покорі, — хитав головою іконописний дідок. — Не легко приборкати хижого вовка.
— Побачимо! — фиркнув Кузьменко.
І не знав, що того ж дня за клунею радилися хлопці про втечу.
— На що ми чекаємо! — палко говорили вони. — Савка вже здоровий. Сил не стає слухати попівські казання та удавати покутників.
— "Покайтеся, сини мої, бо немає влади, аще не від бога, і кожна непокора, навіть думка про неї, є злочин проти господа", — влучно перекривив попа хтось із підмайстрів.
— Амінь, — підхопили інші. — Але ж справді, хлопці, тра щось вигадати.
— Знаю тільки одне, що після цієї покути десять років не переступлю церковного порога.
— Оце правда, бо аж нудить від молитов.
Савка задоволено прислухався до розмови, і звитяжна усмішка грала на його вустах. Вистигла спрага помсти. Тепер ніхто вже не вагатиметься й не думатиме, чесно чи нечесно кидати майстерню перед рочками. Майстри самі виплекали в них ворожість, викували опір не ковальськими молотами, а канчуками та здирствами.
— Ось що, хлопці, — сказав Савка рішуче. — Чув я, що піп має відправити нас на прощу до Печерського.
— Що-о?! Ми тобі діло кажемо, а ти нам про попа? Тікати треба, ось що!
— А хіба ж я від того? Я тільки кажу, що треба бути хитріщими, ніж тоді. А коли піп каже про прощу, так треба, й удати з себе прочан, щоб випустили нас надвечір за міську браму. Зрозуміли?
— Го-го-го!!!
— Зрозуміло!
— А прочани, замість молитися, козакувати підуть, — реготали підмайстри.
— Та тихше, дурні! Ще рудий чорт почує! — спинив їх Савка. — Отже, я кажу: нагадайте попові, що післязавтра пречиста і в Печерському — храм. Він і благословить вас на прощу, а замість прощі...
— Буде йому ось що! — підхопив один із підмайстрів, показуючи здоровенну дулю.
— Так от: хто залишається тут, — той справді піде до Печерського, ще й іконок та хрестиків і пляшечок із святою водою та тьмою єгипетською понакуповує, як доказ тому, що справді молився богові. А ми тим часом далеко вже будемо.
— Оце здорово!
— А рушимо звечора, коли майстри підуть, на сходку чи до церкви. Отже, до ранку ніхто про погоню не думатиме, бо ночуватимуть прочани в монастирі і мають повернутися після пізньої відправи. І хай вони кажуть, що молилися разом, а потім одні пішли до ближчих печер, а другі до дальніх.