Хлопці шпарко взялися до роботи. Улов був невдалий, але вистачило й на юшку, і підсмажити рибки, і на вечір дещо приховати. Пообідавши, пішли хлопці блукати островом. Вони дуріли, реготали, борюкалися, але на серці було неспокійно: де-не-де поставала думка про майстрів і проте, що доведеться відповідати за втечу і що кара буде важка.
День промайнув, як уві сні. А ввечері, біля вогнища, почали вони пригадувати своє дитинство. Більшість підмайстрів були з ремісників, але були серед них і селяни, і збіглі пахолки від панів. Усі скаржилися на злидні, жорстокі стусани, голод, холод і ще жахливіше моральне пригнічення, від якого не було порятунку.
Про хазяїв не говорили, щоб не розбити почуття незвиклої волі, але настрій був напружений і тривожний, і де-не-де згасали розмови, ніби хлопці прислухалися до своїх тривожних думок.
— Що там Кузьменко робить? — вирвалося в одного з поліщуків.
— А щоб тобі луснути! Теж нагадав! — обурився Савка. — Що робить? Кляне нас, присягається шкуру з нас здерти.
— А в самого пацюки серце гризуть, підраховуючи збитки, — підхопили голоси.
— Так йому й треба! Хай знає, що терпець, як той мотузок: тягнеться-тягнеться та й урветься.
— А мо, й справді податися просто на Січ? — спитав по хвилі поліщук. — Бо вони довіку не забудуть нам нашої втечі.
— Авжеж!
— Та ще й перед рочками!
— Що й казати: вони з нас шкуру дерли, але й ми підстроїли їм здоровенну капость.
— Що ж, не завжди терпіти й мовчати. Теж знайшли собі хлопів!
— Хай інших тепер визискують, а з нас досить.
— Або поживуть без підмайстрів.
Настрій підносився. Ковтнувши волі, гостріше відчули вони своє пригнічення, і останні вагання танули перед загрозою неминучої розплати.
— А знаєте що, хлопці, — заговорив Савка, — тра або прожити тут з тиждень, поки вони перескаженіють, або просто тікати на Січ. Бо не жити нам інакше на білому світі.
— Оце справді! Краще на Січ.
— Січ не втече, — зауважив хтось. — Краще напровесні рушати: птиця з ірію, а ми у вирій, бо вже серпень, і козаки почнуть незабаром по зимівниках розходитися та на волость. Де ми тоді подінемося?
Але поліщуки хитали головами:
— Поки сонце зійде — роса очі виїсть.
І знов повертались думки під закурені стелі майстерень, що пригнічували не самим задушливим повітрям, а почуттям напівневолі.
І Савка не витримав: буйна, волелюбна вдача його не знала довгих вагань.
— Та що ви, хлопці, баби чи козаки? — схопився він з місця і випростався біля вогнища, освітлений яскравим полум'ям. — За мить — на Січ, а тепер — знову в неволю? Що ми, невільники, чи що? Гайда на Січ — і край! А хто не піде — хай перечекає тут із тиждень і повертається до хазяїв, коли вони переказяться.
— Вірно! — підхопили хлопці. — На Січ — і край!
— Годі нам шию гнути перед кузьменками!
Але дехто тоскно похнюпився, ніби щось пригадавши.
— Ніколи не відстав би від Савки, — зітхнув один із них, — але ж у мене старі батьки. Що зароблю — все їм. Ще й ночами доводиться до них бігти підсобляти. Вони б з голоду загинули самі.
— Та ти не виправдуйся! Знаємо! — втішали його товариші. — Батьки — це над усе. А помруть старі — приходь до нас. Як рідного приймемо.
— Ще й гостинця тобі надішлемо після походу!
Але інших затримували не старі батьки, а карі дівочі очі. Лепкували з них товариші, звали бабіями, але кожному було зрозуміле кохання.
— Дивись, Семенко, як одружишся, поклич у куми, — жартував Савка з товариша, що вже сватав хазяйську доньку. — Тільки дивись, не дери шкуру з підмайстрів та учнів, коли почнеш майструвати! Не подивимось ні на що — скинемо тобі штанці та всиплемо по-козацькому. Не прочухаєшся!
— Та хіба ж я Кузьменко? — ображено сперечався той, зашарівшись аж по потилицю.
— Ну, гляди! А тепер, хлопці, спати! Один човен ми візьмемо, а другий віддайте дідові. Хай не журиться старий. Та хай ще піде до Кузьменка та візьме два злоти, що я заробив.
— Добре, перекажемо. І невід віддамо цілісінький.
— І казани.
— Та де ж казани поділися, хлопці? Семенко, де казани? Але Семенко не відповів. Довгий день на свіжому повітрі зморив його. Міцне хропіння вирвалося з його напіврозкритого рота.
— Киньте! Хай спить! Вранці розшукаємо, — спинив хлопців Савка і ліг біля вогнища. І за кілька хвилин міцний молодий сон зморив найневгамовніших.
Згасав огонь, розсипався прозорими жаринками, мережився попелом. Тонко видзвонюючи. кружляли над хлопцями комарі, а сонний вітер гойдав лозу та бур'ян, що пахтів чимось гірким та пряним. Савка спав, як забитий. Спочатку йому нічого не снилося, потім виступив з небуття брудний сволок майстерні, а задушливе повітря й сморід мокрої шкіри та клею стиснули йому горло.
"Ух, як тут погано після дніпрових берегів", — подумав він, давлячись чимось огидно смердючим.
Він рвонувся з місця, хотів схопитися на ноги, але міцні руки звалили його на землю.
— Знатимеш, як тікати! — прохрипів над ухом знайомий голос. — Знатимеш, як хлопців підбурювати!
Савка розплющив очі. При блідому ранковому світлі над ним схилилася кудлата голова. Залізні руки міцно в'язали йому лікті за спину, а смердюча ганчірка затикала рот.
Якісь невиразні тіні ворушилися над сплячими хлопцями.
— Оце здорово! І не писнули, — задоволено крекнув Кузьменко. — Знатимуть, падлюки, як роботу кидати.
Савко похолонув.
"Зрадили! Але хто? Хто?" — блискавично промайнуло в думках.
А майстри вже хапали зв'язаних парубків і кидали, як колоди, в човни.
Хлопців привезли до Києва і позамикали по льохах, щоб вони не змовлялися, як виправдуватися. І того ж вечора зібралася цехова сходка. Майстри розуміли, що покарати всіх однаково не можна, і допитували кожного поодинці, залякуючи молодших, напівхлопчиків, що недавно вибилися з учнів на підмайстрів.
— Та ми просто думали відпочити хоч день, бо вже надто вморилися. Та й свято ж було... Ми б сьогодні повернулися зранку, — полотніючи, белькотів худорлявий хлопчик років п'ятнадцяти, намагаючись виправдати і себе, і товаришів.
І не знав, що за кілька хвилин стояв на тому ж місці Савка, і сміливо тріпнувши молодою чуприною, кидав у вічі Кузьменкові:
— І пішли б! Шукали б вітра в полі! Ми вам не хлопи і не пахолки! Не маєте права знущатися! Раз упіймали, а далі не пощастить! Все'дно не залишимось!