І, заглушаючи палкі запевнення Кайтмази, летіли в південному сяйві дзвінкі голоси:
— Мигдаль! Горіхи в меду! Фісташки!
— Амбра! Мускус! Пахощі Сходу!
А опасистий грек висовувався з ятки і закликав білі примари в фередже, кидаючи на прилавок строкаті постави шовку.
— Дівчата!.. Незаймані дівчата з устами, як трояндові пуп'янки! Щасливий буде правовірний, засипаючи на персах у них! — волав покликач, вказуючи на засмаглих від сонця дівчат і кучерявих золотокосих панянок з подільських маєтків.
Аж ось закапали з мінарета прозорі звуки, наче кришталеві краплини. Це муедзин [127] закликав правовірних до південної молитви і, немов від чар, завмерло все, бо наказав аллах, щоб правовірні молилися там, де застане їх співучий азан [128]. І, розстилаючи свої намазлики, благали вони, щоб подарував він своїм вірним синам ще більший зиск від продажу бранців, благословив їх торг, і щоб віднині й до віку не переводилися невільники на каффському ринку, і щоб ціною сліз і людського горя багатшали вони та були щасливі й пересичені, тішилися життям і плодами своєї торгівлі.
За мить замовкла молитва — і віджив Майдан Сліз, невільницький ринок.
Ридали продані в гареми дівчата і, відбиваючись, кликали батьків хлопчики, роковані піти в яничари.
Баша уперто торгувався з Сафаром. Сафар поступився ще на тисячу аспрів, але турок затявся: двадцять тисяч і розписка на тридцять.
Це було корисно. Не щодня продаєш разом вісімдесят козаків, а годувати невільників теж треба.
— Двадцять дві тисячі і цей хлопчик добродієві на втіху, — з огидною усмішкою прошепотів Сафар, показуючи на тринадцятирічного хлопчика, — що стояв осторонь.
Баша глянув на хлопчика досвідченим оком. Стрункий, кучерявий. Шкіра, як у панни, що ніколи не бачила сонця. І очі його спалахнули масним блиском.
— Тільки розписка на тридцять, — нагадав він ще раз.
Куплених козаків погнали в порт. Там гойдалися на якорях чотири величезні галери. Легкі каїки перевезли на них нових веслярів, і Корж мимоволі здригнувся, побачивши лави, до яких судилося йому бути прикутим, мабуть, до самої смерті.
— Не журись, братику. Рятувалися й з галер, — ласкаво гукнув до нього Лутоха. — Погано тільки те, що твій боярин не знає, хто нас купив, хоч і мала на нього, собаку, надія.
Галери — по-турецькому катирге, звідси й пішло слово "каторга"— це величезні кораблі, що ходять на веслах, але з двома щоглами на випадок ходового вітру. Крізь круглі отвори стирчать уздовж бортів ці весла, так звані опачини. А зсередини прикуто до цих гребців-невільників. Працюють вони по кілька змін і тут же сплять і їдять, У кайданах. Ані підвестися, ані випростатися, ані розім'яти занімілі м'язи. Залізні кайдани роз'ятрюють руки й ноги, натирають криваві незагоєні рани. А посередині ходить наглядач з жмутами таволги та безжалісно ляскає хворого чи знесиленого. І таволга стає червоною від крові своїх жертв. Так і звуть її невільники червоною таволгою, як співається про неї в козацьких піснях.
Тим часом наглядач розжарив на вогні залізне тавро і почав таврувати невільників. Тавро з шкварчанням випалювало на шкірі глибоку рану, яка вже ніколи не зійде з обличчя. Засмерділо печеним м'ясом, пекельний біль пройняв усе тіло наскрізь, але козаки мовчали. Нащо було тішити жорстокість ворога своєю мукою! Недурно говорив Тимур, монгольський завойовник, що немає більшого щастя, як бачити розпач своїх ворогів, як пестити їх жінок, гвалтувати дівчат, гнати перед собою відбиту худобу і гасати їх кіньми, швидкими, як вітер пустині.
Коли останнього невільника було потавровано, їх розташували по лавах, біля опачин. З важким брязкотом замкнулися на їх ногах і руках невільницькі кайдани. Рани від тавра завдавали їм невимовних страждань. Вони лизали їх один одному, щоб трохи затамувати муку, коли зненацька з головної галери подали сигнал до відходу. З брязкотом підняли якорі. Веслярі взялися до опачин і заданим тактом рівно й плавно спустилися опачини в хвилі, наче крила величезного птаха. Повільно рушила з місця флагманська галера, за нею — друга, третя. І гострі корабельні носи почали гордовито різати зелені скляні кучугури, що блищали на сонці золотими й срібними лезами...
А на ринку було так само бучно й людно. Сафар продав ще тридцять невільників — за каменярів — на будівлю мечеті.
Відносили й відводили жінок і дітей. І не раз закутий козак спускав очі додолу, бачачи, як навіки зникає дружина чи донька, щоб не помітили людолови й крамарі, як затьмарюють сльози їх погляд.
Плавно й безмовно наближалися до водограю жінки в фередже, наповнювали вузькошиї глеки дзвінкою цівкою, народженою в гірських джерелах, і, піднявши кунган на плече, віддалялися, танули, як примари, в міжгір'ях завулків. Сивобороді діди мовчазно ссали наргіле. Солодко воркотіли голуби на карниз ах мечеті, а східний казкар-меддах сідав серед курців, схрестивши ноги, і, повільно гойдаючись, починав свої оповідання урочистим заспівом, як усі східні байкарі.
— Слухайте, слухайте, правовірні! Ось що розповідають мудрі люди, міцно тримаючи в пам'яті події минулого і не забуваючи ані краплини з того, що сталося колись під сонцем.
І повільно і плавко точилася казка про велетнів і розбійників, про хитрих жінок і мудрих шейхів [129], про святих хаджів [130], спритних шахраїв і грабіжників.
Куняючи, слухали сивобороді кафф'яни, й гірники з околишніх сіл, і чужоземні купці, що зайшли до кав'ярні випити запашної кави або викурити наргіле.
І танув чac, розпливався в сонячному сяйві, У південній пекучій дрімоті, в струмках повітря, що тремтіло над землею розтопленим склом...
Веселий і задоволений повернувся Сафар до караван-сарая. В перший день продав він понад сто п'ятдесят невільників. Якщо так піде й далі, наступної п'ятниці продасть він увесь свій ясир і, накупивши подарунків синам та жінкам, повернеться до рідних кантар і до отар з табунами, що кочують у степу в околицях Перекопа.
Тільки треба підготувати непроданих бранців, бо виснажений і худорлявий невільник дешевший, ніж відгодований, а до того ж, легше заховати під шаром м'яса й жиру хвороби та всі інші вади.