— Так, батьку! Так! — хором підхопили майстри.
За цеховим звичаєм, майстра, якого до цеху прийнято останнім, вважалося за молодшого брата, і він мусив виконувати всі цехмістрові доручення, а на сходках стояти біля дверей, стежачи за ладом, пам'ятати, хто не прийшов на сходку або порушив тишу, прибирати приміщення тощо. Але коли приймали до цеху людину літню, вона символічно відбувала своє молодикування протягом однієї сходки. Так зробили і з дідом Омельком. Зніяковілий, але щасливий, став він біля дверей. Йому піднесли розщеплений ціпок із застромленим у розщепі мідяком, і він стояв із ним на сторожі, як вартовий на міській вежі.
— Ну, панове, тепер у нас ще дві справи, — похопився Хома, — показуй, пане Шнейдере, свій майстерштик.
Шнейдер стояв осторонь, як рокований на смерть. Почувши своє ім'я, він зблід і тремтячими руками почав розв'язувати хустку. Що це вони, глузують чи справді? З хвилювання язик прилип йому до гортані, і він забув три чверті важких українських слів, що так старанно вивчив перед сходкою. Кінець кінцем хустку було розв'язано, і на столі з'явилося чотири пари майстерно зробленого взуття. Розкішні лицарські чоботи з гострими передками й широкими закотами на халявах. Цю вишукану. іспанську моду запровадив у Польщі королевич Владислав. За ними з'явилися жіночі черевики на високих, елегантно вигнутих підборах з лайки тілесного кольору, розшиті перлами з рубіновими розетками посередині. За ними чоловічі черевики з застібкою збоку і трикутним виступом, який щільно охоплював підйом, та високі жіночі чобітки з лакованої шкіри для їзди верхи.
Цехмістер уважно розглянув їх зовні і зсередини, придивляючись до кожного шва, до крою, до оздоби, до якості матеріалу й легкості взуття. Потім почали підходити майстри і по черзі розглядали майстерштик.
— Добра робота, — хитали головами майстри, повертаючись на місце.
— А скажіть, пане Шнейдере, як шиються жіночі черевики-виворотки? — почав іспитувати Хома. — Це... той... вір немен заготовлен, — забелькотів Шнейдер напружено, підшукуючи слова, — і спошатку пришиваймо вздовж копилкен... Ось так, і потім....
— Та ти не поспішай і не плутай, — ласкаво всміхнувся Хома. — Ми тебе не катуватимемо.
Добродушний тон цехмістра трохи заспокоїв Шнейдера. Хто їх розбере, цих козаків! Може, вони й справді приймуть його до цеху? Надія теплою хвилею полинула в груди, і слова полилися вільніше, самі виникаючи в пам'яті, як бульбашки на окропі.
Після Хоми почали й інші майстри ставити йому запитання, але цехмістер зупинив їх.
— Та чого ви, панове, з нього кишки тягнете? Німець не витримає: це не наш брат, жилуватий козак.
І, помовчавши, спитав:
— Ну, як же панове: чи бути йому в нашому цеху, чи ні. Хмара шапок відповіла цехмістрові.
— А що ж ви, дідусь, звернувся Хома до Омелька — Невжі ви не згодні, щоб прийняти Шнейдера до нашого гурту?
— Tа ні... Звісно, треба... Але ж...
— Що "але"? Чому ж ви не кинули шапку?
Дід Омелько не знав цехових звичаїв і зовсім розгубився. Незграбно кинув він шапку, і вона не долетіла до столу. Один з майстрів підхопив її і кинув на стіл.
І Шнейдера, як і вcix, було прийнято.
Нові майстри повинні були присягнути цехові. Цехмістер розгорнув цехову корогву, поклали на столі ікону й хрест, всі підвелися, і, поки цехмістер урочисто читав присягу, а нові майстри голосно повторювали її, весь цех стояв так тихо, що було чути, як гуде муха під сволоком, оздобленим горорізьбленими гронами й виноградним листям.
Коли всі знов посідали, підвівся Сагайдачний.
— Ніколи не сподівався я, панове, — почав він сумно й поважно, — що так швидко справляться мої слова. Учора читав я вам скаргу львівських міщан, а сьогодні вони самі прийшли до нac на допомогу. Але до нас прийшли тільки шевці, а до нас на Низ приходять і селяни, і ваш братчик ремісник, і бідний шляхтич, і чумак, і козак, і польський кмет, і карпатський верховинець. І всіх гонить до нас одне лихо. Наступає на них неволя, панщина, канчуки й усякі данини і податки. І там, де піввіку тому квітнули вільні хутори, жене тепер пан на панщину покірливого посполита. Де вільно працював ремісник, запанували старости та воєводи. Ось пpoти чого треба опиратися всім суспільством, yciма силами, з'єднаними до купи. Втечами лихові не запобіжиш, а на боротьбу треба неабияких сил. За наших часів не можна жити поодиноко, як билина в полі. 3ахоплюють нас, розпорошених по степу, як ягнят, і женуть у неволю. Хто більше любить волю, хто не зв'язав собі руки й ноги жінкою та дітьми, той тікає на Січ або в Дике Поле, але більшість підставляє під ярмо безталанну голову. По містах ще є сякий-такий захист. Цехи, бpaтствa, рада copока мужів. — Але й вони часто ворогують один з одним. А проти них стоять єдиним муром магнати, ксьондзи, старости та воєводи. Ось коли б нам стати дружно й одностайно, зростися в єдине тіло — не подолали б вони нас довіку, а поодинці — кожного хилять додолу, як очеретинку, або купують за привілеї.
Майстри слухали тихо, уважно, іноді хитаючи головами.
— Добре каже батько, — шепотів де-не-де чийсь голос.
І знов заходила глибока тиша.
— Довго думав я, що робити, і бачу, що є в нас готовий зразок того, що нам треба. Це Віленське та Львівське братства. Тільки доведеться пристосувати їх до наших умов. Вони надто захоплюються церковними справами і забувають, що головне на світі — це козацькі права й воля. Ось чому закликаю я вас об'єднатися, поки не пізно. Всі цехи повинні злитися в єдиний цех цехів, у братство, і разом із козацтвом та — поспільством утворити непереможну єдину силу.
Майстри мовчали. Звільна обміркували вони його слова, наче пережовували їх. Як ось з кутка відгукнувся молодий завзятий голос. І Сагайдачний пізнав Грицька.
— Добре задумав пан гетьман, тільки не зовсім, бо до братства повписуються і війти, і радці, і крамарі, і вся міська й околишня шляхта. Та й цехи бувають усякі. Є, наприклад, цех крамарів, який торгує тим, що ми виробляємо. Як же, на вашу думку: невже й він буде вписаний до братства?
— Вовки разом з ягнятами, чи то щупаки з карасями, — фиркнув хтось позаду.
— Eгe-гe! Недобре задумав пан гетьман. Нам із ними не по дорозі, — підхопили майстри.