Не встиг він умитися, як за вікном зарипіли вози і незнайомий голос спитав:
— Гей, добрі люди, де тут мешкає шевський цехмістер?
— А що треба? — висунувся Хома.
— Та нам цехмістра, — разом відгукнулися Павло й Остап, вигнанці зі Львова.
— Я і є цехмістер. Заходьте!
Приїжджі зайшли до хати, перехрестилися на покуття і низько вклонилися хазяїнові.
— Рятуй, батьку!
— Сідайте й кажіть, у чому річ, — показав на лаву Хома.
Приїжджі сіли, і Павло заговорив за обох:
— Ми зі Львова. Сидите ви тут, у Києві, і не відаєте, що на світі діється.
— Розкажеш — знатимемо, — спокійно відповів Хома, набиваючи люльку.
— Таке діється, що православну людину женуть із Львова, як бусурмана. Хто мав хату — з хати вигнали. Хто мав майстерню чи крамницю — розбили, сплюндрували, пустили чесних хазяїв попідвіконню. А хто шевцював не на замовлення, а на базар — в того й скриньку забрали і все пошите.
— А хто ж ви самі будете? — урвав Хома, якому було не до розмов.
— Та шевці ж! Три роки тому почали виганяти православних із цехів і брати тільки католиків. Вигнали й нас. Так ми подали скаргу до магістрату — і нас залишили.
— Гм! — буркнув цехмістер. — Так якого ж ви біса приїхали?
— Так це ж було три роки тому, — втрутився мовчазний Остап. — А за три роки все змінилося.
І розповів про смерть Дениса, про діда Омелька, про те, як побили їх на цеховій сходці, а потім сплюндрували й вигнали з міста, загрожуючи смертю.
— Так і сказали: щоб духу вашого тут не було, бо вб'ємо з жінками й дітьми.
— От стерво собаче! Як же ви стерпіли таке знущання?! — обурився Хома.
— А як же нам було не стерпіти, коли самих майстрів там тридцятеро та підмайстрів утроє?
— Гм... важкувато, — згодився Хома. — Так чого ж вам треба?
— Прийми, батько, до цеху. Не дай померти з голоду. Думали ми податися на Січ, так нема де жінок та дітей подіти. Вони, як горобенята, ротики роззявляють та хліба просять. А де ж його взяти?
— Гм!.. Так хіба ж я щось можу сам? — почухав потилицю Хома.. — Ось що воно робиться на білому світі. Буде сходка — тоді й подумаємо. А папери у вас які-небудь є?
— Є, батьку. Все є. Вони не хотіли давати, так ми в магістраті виправили. Знайшовся такий писарчук з наших, навіть хабара не взяв, їй-богу.
— Та що ти, Хома, думаєш? — втрутилася Причепиха. — Ти ж учора обіцяв пану гетьманові зібрати на завтра сходку.
— Ач ти! — здивувався Хома. — А баба діло каже. Обіцяв! І справді, що обіцяв.
— А де ж ви, добрі люди, ночували? Де ваші жінки й дітки? — зацокотіла жаліслива Причепиха.
— Ночували ми на дорозі, під мурами. Не пустили нас до міста після заходу. Та воно влітку нічого. Ночі теплі. Тільки дід Омелько все стогнав, бо дуже його побито.
— Так він живий, Омелько?! — здивувався Хома. — Гм! А я гадав, що він помер у дорозі. А чи то часом не той Омелько, що шевцював на Січі ще за Самійла Кішки?
— Той самий. Та він тут, за ворітьми, на возі лежить, — показав на віконце Остап.
— Та я ж його знаю! Разом на Січі працювали. Оце так заковика, — розгубився Хома.
А Причепиха аж сплеснула в долоні.
— Ой люди добрі! Чи бачили. ви таке опудало! Люди з дороги голодні, хворі, на возах поневіряються, а він потилицю чухає. Іди! Іди проси до хати та діда допоможи перенести.
І, не витримавши, кинулася на вулицю і, зітхаючи та бідкаючись, почала переносити до хати злиденні речі втікачів і готувати їм сніданок з решток учорашньої учти.
За годину дід Омелько спав на лаві на м'яких бараницях. Мотря допомагала Причеписі місити коржі, а маленька Орися гралася з дочкою Причепи і заливалася, сміхом, ніжним і дзвінким, як бубонці.
Сходку скликали, обносячи знак. Іноді це був перстень із цеховою печаткою, іноді — так звана цеха, металева дощечка з цеховим гербом у скриньці, куди клали, крім цехи, цидулку про день і час зборів. Одержавши таку цеху, найближчий цехмістрів сусід ніс її до свого найближчого сусіда-майстра. Якщо його не було дома, йому писали на столі, де й коли сходка, і несли цеху далі, а той, кому її передавали, мусив і собі нести її до іншого майстра. Так і обходила вона весь цех і кінець кінцем поверталася до цехмістра.
Зійшлася сходка того ж дня увечері, коли з Дніпра повіяв свіжий вітрець. Цеховий будинок був чисто прибраний і підмазаний. Ікони блищали під чистим рушником, на-столі була свіжовипрасувана скатертина.
Боячись штрафу; майстри збиралися вчасно й тихо сідали вздовж стін на лавах за першенством. Аж ось прийшов і Причепа з своїм заступником, писарем, шафарем і Сагайдачним. На стіл поставили цехову скриньку. Причепа перевірив, чи всі тут, і урочисто відкрив скриньку. Це означало, що сходку відкрито. Всі зняли шапки й погасили недокурені люльки, а наймолодший майстер став біля дверей наглядати за порядком. Усі гадали, що сходку розпочнуть з того, що приймуть до цеху Карла Шнейдера, який напередодні частував їх учтою.
Те саме думав і сам Карл Шнейдер. У святковій одежі стояв він біля столу, тримаючи в хустці свій майстерштик. Але Причепа підвівся з місця і низько вклонився майстрам.
— Панове товариство, — почав він, крехкаючи. — Вчора святкували ми учту, гадаючи, що сьогодні доведеться нам прийняти до цеху пана Карла Шнейдера, але справа вийшла трохи інакше.
Рух цікавості й подиву пробіг мовчазними лавами.
— Я до того кажу, — вів далі Хома, — що за добу сталося багато нового. Вчора пан гетьман розповідав нам, як кляті пани й магістрат знущаються з нас у Львові, а сьогодні... той... вони самі до нас приїхали.
— Хто приїхав?! Пани?! — не витримав один із майстрів.
Причепа обурено зиркнув у бік порушника тиші.
— Звісно, не пани. Їм тут нема чого робити. Приїхали наші брати-шевці, яких вони, сучі сини, з цеху повиганяли. Два майстри та дід Омелько, січовик, та підмайстрів четверо, бо двоє подалися прямісінько до Базавлуку. Так ось що я гадаю, панове. Не можна залишати людей без хліба, без притулку й струменту. Треба якось допомогти. А ви, панове майстри, самі подумайте, як це зробити.
За статутом, молоді майстри висловлювалися першими, щоб вплив старіших не заважав їх думці. І першим схопився з місця козак Грицько, що вчора так обурився з львівських подій.