І, коли дівча зникло, додав:
— Сьогодні в нас свято. Приймаємо до цеху нового майстра. Він німець, одружився з майстровою вдовою і влаштовує з цієї нагоди учту, тобто частує цех, а що в нього хата замала, то справляємо цю учту тут.
— Ну, то я піду. Краще нам завтра поговорити або позавтра, — похопився Сагайдачний.
— Куди?! Чого?! Сиди! Та хіба знайдеться серед нас така падлюка, щоб не зрадіти такому гостеві?! А частування й горілки на всіх вистачить. Ти ж мені замість сина. Та щоб я тебе відпустив!
Кажучи це, Хома притиснув гостеве коліно, ніби збираючись затримати його силоміць...
— Ну, розкажи, як ви там турків били?
Сагайдачний коротко розповів про похід. Та й цехмістрові не треба було багато: з півслова розумів він, у чому річ, і тільки де-не-де уривчасто питав:
— Скільки чайок?
Або:
— Скільки сандалів? [93] А гаківниці були?
Що далі розповідав Сагайдачний, то задоволеніше крехкав Хома, пускаючи крізь вуса густі хмари диму.
— Он ти як! Ах ти ж бісова дитина! — похвально приказував він.
— Ну а як ви живете? — спитав Сагайдачний, нашвидку закінчивши свою розповідь.
— Що в нас, кажеш? Сваримося! — відповів Хома, пускаючи клубок диму.
— З ким?
— Та... з усіма потроху. З патриціями [94], з магістратом [95], з юридиками, з біскупичами і між собою... А найбільше панами та радцями.
— Оце недобре, що й між собою, — похитав головою Сагайдачний. — Сварки відбирають силу, а старостам та воєводам це на руку.
— Атож! Втлумач це нашому братові! Далі свого носа не бачать, а пани з того тішаться.
Не сподобалося це Сагайдачному.
— Через що ж у вас сварки? — допитувався він.
— Насамперед ворогуємо ми з магістратом, — методично почав Хома, вибивши люльку об край лави і знов набиваючи її. — Засіли там наші багатирі, за патриціїв себе мають і кирпу гнуть гірше від шляхти. Для них нема ані закону, ані совісті. Міщани для магістрату, — що ті хлопи для магната. Панують у ньому дванадцятеро довічно обраних радців і викохуються на наших сльозах. А сяк помре хтось із магістратських — вмить збираються наші пани і замість того щоб обрати громадою чесну людину, — пошушукаються проміж себе і закликають, як це по-латинському зветься?
— Реr cooptationem //На запрошення (лат.)//, — підказав Сагайдачний.
— Ото-то! Обирають того, хто за це більш сплатить, тобто такого ж здирця, як і померлий. Отак і панує над нами цей гурт, гірший від орендарів та панів. По закону й совісті всі міщани мусять сплачувати податки й нести тягар, а вони, падлюки, ані денара [96] не дають. Ну, звільни ту хату, де сам живеш, від податку. Так ні: в кожного радця по десять будинків. Здають вони їх під крамниці та під пожильців, гребуть гроші, а за подимне [97], або сош [98], або інші податки і не згадують. Це, мовляв, не наша справа. Знов же й міські землі, — казав далі Хома, викрешуючи вогонь з такою люттю, ніби в кремені сидів сам магістрат. — Дай і міщанам клаптик земельки під городи або сіножать. А вони, чорти, дулю нам замість земельки. Все загарбали: і землю, і міських селян, тобто наших підданців.
— Ну, ти вже переборщуєш, — усміхнувся Сагайдачний. — За керування міськими справами належить земля. Недурно звуть ці землі магістратським хуторами.
— А хіба я кажу, що не належить? — зиркнув на нього Хома. — Ти, синку, послухай, що я кажу, а потім сперечайся. Ну, візьми під магістрат шістдесят, ну, хай сто волоків, але не захоплюй усього, щоб людям не було де огірків посадити чи конопельки. А втім, вони забувають, як околишнє панство захоплює міські лани. Не висудять їх, чорти, бо панство їм хабарами пельки позатикало. А як до податків чи то до старостинських данин дійде, — вони так роблять розруб [99], що все сплачуємо ми, цехові, та бідніші міщани, а пани радці навіть не знають, як гаманець із кишені витягти на такий випадок. А фортецю хто поновлює? Ми! А шляхи хто лагодить? Знов-таки ми! А мости? А греблі хто гатить? Становлять жолнерів по садибах на стацію. Так садиби панів радців звільнено від стації, а нам всадять такого харцизяку, що ти йому й грубу пали своїм коштом, і годуй його. Сидить він, як воша, в тебе на потилиці, пиячить і, гляди, то курку твою зловить та на базарі продасть, то на городі капусту позрізує або яблуні пообтрушує. А ти мовчи та зайвого йому не бовкни, бо до замка тебе потягнуть.
— А хто за це винний? — знизав плечима Сагайдачний. — Не будьте отарою, щоб із вас вовну стригли. Скажіться!
У Причепи навіть люлька випала з рота.
— Скаржитися?.. Кому?! Де?! Та ти, синку, з хмари звалився чи що? Де в нас суд, де закони?
— А лавники? [100] А гмінна ізба? [101] — і собі здивувався гетьман.
— А ти коли-небудь був у лавницькому суді?! Бачив його на власні очі? Ні? Ну, так мовчи і слухай мене, як колись на Січі, коли ти в мене молодикував [102], бо в цих справах ти ще немовля. Та що та гмінна ізба вдіє, коли пани радці й тут не допускають міщанство обрати чесних суддів. А якщо і є там чесні люди, які прагнуть правди, так міська рада й зовсім не скличе квартальної сесії або повикреслює з списку тих, хто їй не бажаний, нібито є проти них якась підозра в злочині. Так і сидить собі чесна людина дома склавши руки, поки рада залагодить усі свої справи. Та хіба ж не знайдуть радці за горілку якогось п'янички, що казна-що їм за пляшку напише? А тут кожен папірець важить. А потім розглянуть справу та й перепрошують: "Ми, мовляв, по закону не могли вас на суд запросити, поки не з'ясовано справи". А ми живемо та й не знаємо, де і як витрачають наші гроші. А за яким правом, скажи, будь ласка? У нас, у Києві, вже понад сто років магдебургія [103]. Чому ж у законі пишеться, щоб майстрів і до лавницького суду обирали і до ради? А майстри там і близько не побували. Проте на роботу приходь, як посполитий. І дрова вози старості. І луки коси. І заарештованих пильнуй. Звідти й пішла між нами колотнеча, аж поки розгризлися геть-чисто.
— Як то — геть-чисто? Побилися, чи що?
— Та ні. Піддалися під замок. Тобто під замкову юрисдикцію [104]. Тепер усі цехи під замком. Не бажаємо мати справ із магістратом. Принаймні коли староста здирає з нас податки, так ніхто, крім нього, нас не чіпає. А перед тим дерли з нас і радці, і староста разом. І сплачували ми не тільки те, що з нас належить, але й те, що повинні були платити пани радці.