Анеля відкинула серпанок з мольберта, де стояв її портрет ще без рами. Бжеський дивився на портрет, розумів, що він дуже вдалий, та втома переважала все.
— Анелю, — проказав він жалісно. — я більше не витримаю... Втомився до смерті. Чи не можна мені відпочити? Я мчав всю ніч, як навіжений.
— Ой бідолахо! — схаменулася Анеля. — Чому ж ти раніш не сказав? Лягай у мене на ліжко, а мені треба до міста.
Але не судилося Бжеському відпочити: тільки почав він роздягатися, як прибігли по нього з королівської канцелярії. Від радісного хвилювання втома розвіялася, як пара. Бадьорий, задоволений і гоноровитий, ніби діставши титул князів Мазовецьких, подався він за посланцем, а за годину вийшов із королівської канцелярії з пергаментом, що перетворював його на власника одного з найбагатіших маєтків Полтавщини.
— "...йому самому, і синам його [26], і нащадкам їх з грунтами й борами з деревом бортним, з озерами рибними", — прошепотів пан Бжеський, уявляючи собі неосяжні ліси і степи, річки й озера своєї маєтності.
І щаслива облудна усмішка примружила його прозорі, трохи опуклі очі й сховалася в пишних вусах, припорошених сивим попелом років.
І щаслива облудна усмішка примружила його прозорі, трохи опуклі очі й сховалася в пишних вусах, припорошених сивим попелом років.
ВІЧ ВА ВІЧ
Народ помалу виходив із церкви і розсипався по майдану барвистими плямами.
Був яскравий сонячний день, кінець квітня. Жадібно всмоктувала земля життєдайне тепло, тяглася до сонця незчисленними голками прорості, ясно-фіалковими гронами бузку, смолистим листом тополь і синюватими стрілками соснових паростків.
Співала земля. Дзюрчали по балках струмки. Гули джмелі струною віолончелі, стрекотали цвіркуни. Дзвеніли комарі кришталевим дзвоном, і лилися з неба блакитним сяйвом співи весняних радісних жайворонків. Трава була соковита, зелена, як смарагд, посипана яскравими жовтками кульбаби. Білокрилими кораблями пливли сліпучо-білі хмари, громадились над обрієм димчастими гірськими кряжами.
Народу зібралося сила, як завжди на проводи. Треба було після панихиди справити, за старовинним поганським звичаєм, поминки на гробках. Але, незважаючи на думки про смерть, обличчя всіх були урочисті й ясні. Квітли на зелені барвисті плахти, вишивані сорочки дівчат і кармазинові жупани козаків з червоноверхими шапками-бирками.
Корж зупинився на паперті, заправив за ліве вухо чорний, як дьоготь, оселедець і, зсунувши брови, дивився в далечінь.
З усіх боків тяглися до нього старці: сліпі, безногі — гугняво лебеділи милостині, а Корж усе придивлявся до чогось гострим і пильним зором степовика, затуляючи очі засмаглою долонею.
Дружина його, Горпина, повільно переступила церковний поріг, обернулася, ще раз перехрестилася на миготливі вогники біля вівтаря і, пригорнувши до себе двомісячне немовля, раптом заквапилася:
— Швидше-но, швидше, Даниле! Ач де вже сонце! Час додому.
— Встигнемо, — флегматично відповів Корж і почав повільно спускатися сходами.
Горпина йшла поруч, роздавала жебракам — кому крашанку, кому шматок проскури — і не дивилась у далечінь. А на дорозі, в сірій хмарі куряви, майоріли барвисті шапки й жупани з вильотами. Селяни помітили вершників і, зацікавлені, спинилися. За тих часів поява чужої людини була не тільки приємною зустріччю; це було єдине джерело новин, і; довго на самотніх степових хуторах оповідання приїжджого були темою спогадів і довгих розмов.
— Запорожці, — зауважив хтось.
— Ні, начебто старшина з Канева.
— А мо, й сотник Косило з Лубен?
— А чому ж у них рукави теліпаються за плечима, як у низовиків?
— Тю, дурню! Де ж ти бачив, щоб у запорожців було пір'я на шапках! — посміхнувся Корж, набиваючи люльку.
Швець Омелько довго вдивлявся у вершників, і раптом ахнув і зблід.
— Матінко! Польський пан зі своїми пахолками!
Юрба заворушилася. Поява польського пана могла бути й випадкова, але козаки з власного досвіду знали, що з неї мало не завжди починалися прикрості. Жінки підхопили на руки дітей, а козаки з'юрбилися біля церковного ганку і, неголосно перемовляючись, спідлоба дивилися на непроханих гостей. Тільки хлопчаки видерлися на старі груші на цвинтарі, і з-за кожної гілки визирали їх цікаві оченята.
— Даниле! Чуєш, Даниле, їдьмо додому! — смикала Горпина Коржа, пригортаючи до себе немовлятко.
Її нервове обличчя відбивало хвилювання і наче важке передчуття.
— Ну, то й їдь до чортів! — обурився Корж. — Чи ж то шаблі в мене немає, або що, дурна бабо?!
Горпина зрозуміла, що краще змовчати. Зітхаючи відійшла вона набік і пірнула в натовп.
Була це струнка й висока на зріст молодиця років двадцяти п'яти, з глибокими чорними очима під довгими віями і білими, як мигдаль, зубами. Вона ще не зовсім видужала після важких пологів, і її змарнілі, схудлі риси яскравіше відбивали її вразливу, чулу вдачу. Мовчки дивилася вона на вершників, і серце її билося, як зляканий птах.
Пани наближалися швидко. Гамір ущух, і козаки з прихованим недовір'ям дивилися на огрядного. пана з сталевими, пукатими очима і пишними вусами.
— Гладкий! Викохався на хлопських сльозах, — із зненавистю прошепотів дід Омелько, несвідомо відступаючи в юрбу, ніби в особі приїжджого виринув його колишній пан, від якого він утік у Дике Поле років. із тридцять тому.
Пан Бжеський щільно наблизився до козаків і спритно та міцно збив коня. Кінь підпав на задні ноги, вищиривши жовті зуби. Вуздечка роздирала йому губи, і він ладився стати дибки під залізною рукою свого господаря. Козаки мовчали. А пан, не привітавшись, штрикнув пальцем у Коржа із пихою спитав:
— Де ваш солтис [27], або як там його?
— Нема солтиса, — флегматично відповів Корж, зсунувши шапку на потилицю. — Одного чорти в степу на тютюн скурили, а іншого не знайшлося.
Пан Бжеський спалахнув.
— Як відповідаєш пся крев! — гримнув він, наїжджаючи на Коржа.
Але Корж спокійно взяв коня за вуздечку, і кінь мов прикипів до місця.
— Правду кажу: Нема в нас солтиса,
— Ну, старшина, або як його?
— Старшина є.
— Поклич його.
— Він тепер у війську Низовому, У поході. Пішли наші пани молодці шарпати береги Анатолії, визволяти бідних невільників, — із смаком відповів Корж.