Журба мене сушить, журба мене палить,
Журба мене скоро з білих ніг повалить.
А я, сіромаха, та не піддаюся,
Піду до шинкарки, горілки нап'юся.
Орися гралась на порозі "в городи": втикала в землю маленькі гілочки, поливала їх водою, полола, підв'язувала. А мати палила в печі — пекти бублики. Гоготів золотий, огненний кущ, бігли в комин гнучкі, жовтогарячі стрічки, розжарюючи цеглу. А за чотирикутником дверей палав сонячний південь. Як кораблі, пливли небом хмари, напнувши білі груди. Повітря дихало сонячним жаром, і таким же жаром дихала в спину старому розжарена паща печі, коли зненацька чиясь кремезна постать заступила старому світло.
Старий підвів очі. На порозі стояла людина років на п'ятдесят, повновида, з м'язистими руками, червоним обличчям і короткою шиєю. Шкіряний фартух поверх безрукавки з синьої саржі, перехоплений ремінцем, сорочка з засуканими рукавами й застромлений за пояс молоток, — усе виявляло в ньому ремісника.
Кілька хвилин мовчки дивився він на старого, потім спитав з виразною польською вимовою:
— Хто ти є і як твоє ім'я?
Мотря обернулася й перелякано та збентежено вклонилася.
— День добрий, пане цехмістре. Це наш дідусь, батько Денисів.
Дід виплюнув на долоню цвяшки, підвівся з місця, витер спітніле чоло з оселедцем, перехопленим ремінцем.
— Здоров, пане цехмістре. Заходь, сідай, будь гостем. А звуть мене Омелько Зименюк. Свекром їй доводжуся, — кивнув він на Мотрю.
Цехмістер вайлувато скинув капелюх і переступив поріг.
Мотря метушливо обтерла фартухом лаву й підсунула її цехмістрові, а Омелько знову взявся до роботи.
— Як ся маєте, пане цехмістре? — упадала біля нього Мотря, передчуваючи щось недобре.
— Живемо, — хрипкуватим басом відповів Гжебцевич. — А ось дивуюся я з тебе, пані майстрова, чому ти не заявила до цеху про майстерню. Здається, знаєш наші звичаї.
— Та хіба ж це майстерня, пане цехмістре? — злякано белькотіла Мотря.
Від хвилювання в неї трусилися руки, і вона ховала їх під фартухом.
— А за яким правом втручаєшся ти в наші справи, пане цехмістре? — заговорив дід Омелько, відсуваючи невістку.
— А за таким, що цех не дозволяє тобі робити. Немає місця в Львові партачам [63].
З обурення дід Омелько мало не випустив чобота.
— Ось як, — заговорив він, тремтячи від образи й гніву.
— Отже, бідній людині треба красти, якщо вона не в цеху? Денис був майстром, і йому можна було робити; батькові, що навчив його шевцювати, не можна? Нема такого закону, щоб старому вмирати з голоду під тином. І плювати мені на ваш цех, коли так.
Цехмістрова шия стала червоно-синя. Він звик відчувати себе диктатором, вершителем долі шевців, і сміливе слово старого козака потьмарило світ в його очах. Він підвівся, нахилив голову, як бик, готовий узяти на роги непокірного, і, зловісно блискаючи очима, відкарбував:
— Як собі знаєш. Тільки цех двічі не повторює. Забирайся геть із Львова на двадцять миль, бо буде тобі зле. А вам, пані майстрова, соромно переховувати в себе партача. Про це ми ще поговоримо з вами в цеху.
І рвучко, насунувши капелюх, ступив через високий поріг. Дід Омелько захлинувся з обурення. Худорлявий, кволий, дрижав він усім тілом і, схопивши недошитий чобіт, кинув. його навздогін цехмістрові.
— Ах ти ж, бугаю товстомордий! Та що це за життя таке настало? На землі не сиди, бо земля панська. Робити не смій, бо пани цехмістри не дозволяють. Та був би я молодший, схопив би я шаблю та пішов би вас рубати й трощити разом із панами та ксьондзами, упирі нещасні.
— Ой, казала ж я вам, дідусю, — стогнала з розпачу Мотря. — Пропали ми тепер з Орисенькою.
— Та замовчи, дурна. І піду. І доведу своє право. Чого виєш, як собака над мерцем!
Довго ще плював і бурчав старий, довго схлипувала Мотря, вигрібаючи жар з печі і засовуючи в піч дошки з бубликами.
Вона тремтіла перед цехом тому, що цех виплачував їй невеличку пенсію на дитину, і розуміла, що цю виплату можна щохвилини припинити. З жахом пригадувала вона, як ставилися цехи до вільних ремісників, що наважувались із ними конкурувати. Коли бублики спеклися, вона побігла з Орисею до братства — порадитись, що тепер робити, а дід Омелько ще довго бурчав, і, нарешті, підібрав викинутий чобіт і знов узявся до роботи.
Липневий жар згасав над містом. Золотавою імлою стояла курява в повітрі, стелилася по дорозі сувоями. Сонце непомітно хилилося на захід. Дід Омелько випустив молоток і важко замислився. Не раз чув він на Запорожжі, як зв'язують цехи ремісників і як важко потрапити до їх лав. Багато здібних підмайстрів, гідних стати першорядними майстрами, тікало на Січ від визисків і знущань цеху, але чуже лихо проходить повз людину, мало торкаючись її, і кожному здається, що для нього буде виняток. Мовчки курив він люльку за люлькою, оповиваючись густою хмарою диму, і все думав, що робити. Коли б не Мотря з Орисею, до яких він звик, як тільки може звикнути самотній, безпритульний бурлака, що ніколи не бачив ані тепла, ані ласки, пішов би він до Терехтемирівського монастиря, притулку немічних козаків. Та шкода покинути дитину на руках самотньої матері. Хоч би там як, а Омельків заробіток для них велика підтримка. І низько хилив голову старий козак, затягуючись міцним тютюном.
— Ну, і як? Готові мої чоботи? — з'явилася в дверях голова замовця.
— Ой Лейзере, — збентежився Омелько. — Були б готові, коли б чорти не принесли цієї пики. Заходьте. Почекайте хвилиночку. Зараз закінчу.
— А яка така пика, якщо це не таємниця? — зацікавлено витягнув шию Лейзер. Дід Омелько зрадів запитанню. По-перше, Лейзер теж ремісник і може розтлумачити йому всі цехові звичаї та закони й допомогти йому доброю порадою. І, головне, Лейзер, як єврей, чимало зазнав образ і кривд і краще зрозуміє наболілу душу.
Швидко заганяючи в підбор цвяшок за цвяшком, Омелько розповів йому про цехмістра. Лейзер сидів на дубовій колоді по той бік дверей, зігнувшись і втягнувши голову в гострі кістляві плечі. Він був такий худий, що хребет виступав з-під його лапсердака, як зубчастий спинний плавець, а тонкі восково-жовті пальці нервово смикали дрібні шкурати, наче вив'язуючи з них складне шмуклерське плетіння.