— Ну, як же ви, хлопці, вирішили? Залишаєтесь тут працювати чи ні? — спитав Тимко пахолків Бжеського.
— Та хай йому всячина!.. Людожер він нещасний. Що ми дурні, щоб з-під дощу — під ринву лізти, — блиснули зубами втікачі. — Скосимо йому за хліб-сіль оцей клапоть — та й годі. Ну а ви як?
— Та, здається, і ми з вами. Ви коли їдете?
— Та... в обід. А ви? .
— А ми надвечір. Візьмемо по коневі — і шукай вітра в полі. Почекайте на нас біля річки, де я вам казав учора. Ми вас на ранок доженемо, бо ж ви і дороги не знайдете.
— Добре. А тепер — нумо косити. Ось і старий до нас іде, — з усмішкою вказав він на кремезну постать Повчанського вдалині.
— От сволота! От мерзотники! — лаявся до себе Повчанський, бачачи, що пахолки зібралися купкою і про щось радяться, кинувши коси.
Кортіло вилаяти їх як слід, зірвати серце, але, пригадавши свої міркування, він прибрав лагідного вигляду і удав, ніби нічого не помітив. А хлопці швидко взялися косити, і коли старий наблизився до косарів, трава аж стогнала під косами.
— Оце косарі. Оце робота, — удавано захоплюючись, узявся в боки Повчанський. — Спасибі, соколята.
— Спасибі й тобі, батьку, на доброму слові, — одностайно відгукнулися парубки, блиснувши білими зубами. — А ми тут умовилися скосити тобі всю луку до вечора, щоб ти на нас за дурне слово не гнівався.
Старий аж розквітнув, не помічаючи глузування.
— Та я ж вам як рідний батько. Хто ж вас навчить, як не стара людина, не свій брат козак? Я ж вас он як люблю, соколята. Ніби рідних синів. Ну, косіть, косіть із богом. А я піду. Треба хомути полагодити, та на пасіку. Ох, старі кістки... Відкосив я вже своє... А за косовицю буде вам по кварті горілки. А якщо й далі так робитимете, справлю вам на покрову по добрій шапці з шликом та ще й китицею. Тільки не пиячте, хлопці, бо п'яниці — останні люди на світі: скільки не зароблять, а все ж старцюватимуть.
— Добре, батьку, — засміялися хлопці і знов узялися косити.
Але хоч і не пошкодував старий ані горілки, ані меду, ані сала та вареників із сметаною на обід, такою густою та масною, що ложка стояла в ній, як у снігу, — пахолки Бжеського не передумали. Віддячивши старому за частування, збиралися вони в путь.
Зібрався й Сагайдачний і, поки сідлали коней, зайшов до стайні.
— Ось що, хлопці, — сказав він їм, — якщо ви справді збираєтесь їхати, вітайте від мене військового осавула Харлика Свиридовича і передайте йому цього листа, та не давайте його в образу, — хитнув він у бік білявого поляка, який ночував у хаті, — бо наші пани-молодці можуть під чаркою казна-що з ним зробити, доки не звикнуть до нього. Ну, хай вам щастить!
— Добре, батьку. Спасибі на доброму слові, — вклонилися парубки. — Нам аби доїхати, а слово наше тверде: не дамо хлопця скривдити.
Пахолок Бжеського дивився то на парубків, то на Сагайдачного, силкуючись зрозуміти, в чому річ, і раптом спахнув і зашарівся.
— Дзєнькую бардзо вельможного пана гетьмана, — кинувся він до Сагайдачного, захлинаючись від хвилювання.
І так захоплено, так палко звучала його подяка, що Сагайдачний був зворушений. Він зрозумів, що одним словом підкорив цю щиру й наївну людину, і це було йому приємно. Сагайдачний любив популярність і частенько сидів із голотою, бо розумів, що без голоти на Січі не довго втримаєш в руках булаву. Знав він і те, що в хвилини вагань і зламу настроїв зайва віддана людина багато важить, і, щоб остаточно привабити його до себе, привітно всміхнувся і дав йому руку. Юзик упіймав її на льоту, поцілував, і сльози бризнули йому з очей.
— Е, хлопче, це вже зовсім не годиться, — ласкаво похитав головою гетьман. — Хай плачуть за нами матері та жінки. Це вже не по-козацькому...
— Я вже ніколи не плакатиму. Але вольможний пан гетьман буде мені другим батьком, а Січ — другою матір'ю.
— Спасибі, спасибі, хлопче. Щаслива путь, — урвав його гетьман і швидко пішов назустріч Насті.
Умовившись з Повчанським про Настин приїзд, Сагайдачний попрощався з гостинним хутором і скочив на коня. Настя проводила його до місця, де сиділи вони ввечері, і довго манячила в опаловій імлі струнка дівоча постать, і довго жеврів у золотавих житах червоний мак її хусточки.
ПОМСТА СТЕФАНА ПОТОЦЬКОГО
Липневого задушливого дня тяглися ридвани, колебки і вози до маєтку Стефана Потоцького. Потоцький скликав околишню шляхту на бенкет. Їхали з дружинами й дорослими синами і доньками, багаті й бідні, старі й молоді. Вдома залишилися тільки каліки. Навіть хворі вставали з ліжка на магнатське запрошення.
Два дні й дві ночі готувалися в замку до бенкету. В парадних залах скинули з меблів чохли й заквітли ніжними ясними кольорами модні крісла й канапи з вибагливо викрученими ніжками та незчисленними кучерявими закрутками. Величезні дзеркала розкрили кришталеві глибини, повторюючи мармурові колонади вестибюлів і зал, де блищали бронзові жирандолі з високими восковими свічками в кришталевих розетках.
В їдальні метушилися челядники. На трьох подовжніх і одному поперечному столі розставляли вони поверх трьох скатертин найтоншого полотна тарілки, келихи й сільниці. На кожну тарілку клали маленький хліб, вкритий салфеткою, не більшою від носової хусточки, ложку й ніж.
В кінці зали здіймався креденець [58], важкий і величезний, як вівтар. Він гнувся під вагою розкішного срібного посуду. Від залу його відокремлювала низька огорожа, за яку входили тільки пивничий та чашники. Посуду було стільки, що коли столи було накрито, на креденці залишилося ще десять стовпів срібних тарілок і блюд, кожен на повний чоловічий зріст заввишки. На протилежному кінці зали, біля входу, на хорах музики настроювали скрипки, лютні та мандоліни.
Але не всі гості потрапляли до зали. Для бідних шляхтичів накривали столи на дворі, і вони мусили їсти ложками й ножами, принесеними з дому за пазухою. Правда, пили з срібних хазяйських келихів, але під пильним доглядом челядників, бо після кожного бенкету пивничий багато чого не долічував. Хто не бажав сидіти на дворі, але не мав запрошення до палацу, сідав на ганку, на лавах. . Це було так би мовити, середнє місце проміж великими й малими гістьми.