— Гей, шинкарю! Горілки! Не жалій, сучий сину! За все сплатимо!
А Куцан виводив, як сурма:
Славні хлопці, пани запорожці,
Вік свій вікували, дівок не видали.
Побачили хлопці чаплю на болоті.
Отаман і каже! "Оце, браття, дівка!"
Осавул і каже: "Я з нею кохався".
А кошовий каже: "А я й повінчався".
Бородавчині очі скляніли з хмелю. Шия стала червоно-синя. Машинально наливав він чарку за чаркою і пив не рахуючи. А кобзар, випивши й трохи закусивши, сидів проти нього і дивився в одну точку незрячими очима.
— А звідки ви тепер, дідусю? Що чути на білому світі? — спитав його один з нетяг.
— А з Криму, — стрепенувся кобзар, ніби зрадівши запитанню. — З Каффи проклятої, щоб їй згоріти, бо там нашого брата продають, на базарі, як худобину...
— А що там чути? — поцікавилися нетяги.
За тих часів оповідання захожої людини були єдиним засобом довідатися про те, що діється на світі, і люди бувалі, як чумаки та кобзарі, були живою поштою і газетою.
— Що чути? — зітхнув кобзар. — Ой братики! Мо, й краще, що бог позбавив мене світла й очей, щоб не бачити муки невільницької. Знущаються бусурмани над нашими людьми. Хто здоровший, — того продають на ринку, а хто знесилів, заслаб дорогою — віддають на глум і розвагу підліткам. А ці хлопчиська — справжні звірі. Дорослий татарин пильнує невільника, як коня чи то іншу худобину, бо за нього гроші плачено, а вони з бешкетництва, його камінням побивають або поставлять та й стріляють, як у мертву ціль. Або ще витягнуть на високу скелю та й штовхнуть у прірву. Звалиться старий — і добре, коли вмить розіб'ється на смерть, а бува й так, що поламає собі руки-ноги, лежить і піднестися не може, а вони щодня бігают, подивитися, чи він уже сконав з муки та голоду, чи ще стогне.
— Ах вони, гади кляті! — заскреготіли зубами. нетяги. — Так-таки й замучать стару людину?
— А що ж, ясна річ! Мо, знали ви старого батька Нечуйводу? — казав далі кобзар. — Взяли і його татари, сподіваючись на добрий викуп. А в старого давно вже дітям очі китайкою закрили. Побачили погані, що нема з нього користі, та й почали люто мститися. Били його батогами, цвяхи під нігті заганяли, а потім віддали підліткам на глум і загибель.
— Батька Юрка? Нечуйводу?! Господи! — ахнули козаки. — Такого вояку хлопчиськам! Як собакам.
— І нема на світі людей, щоб помстилися за сиву голову, — гірко казав кобзар. — Так і лежав він під скелею два тижні, поки помер. Так і залишився без погребання... І собаки тягали його білі кістки... І вопіє кров його про помсту. Помстіться за нього, панове! Побийте звіра во образі людському, пустіть огнем жахливу Каффу, де кожен камінь политий сльозами і кров'ю, де сама земля вопіє про помсту й невільницьку муку...
Нетяги мовчали, приголомшені оповіданням старого.
— Нема на світі совісті, — казав далі кобзар, зітхнувши. — Нема на світі правди. Нема вже хороброго лицарства. Сидять собі козаки по хуторах біля баб'ячих спідниць, а вам тут ні до чого діла нема. Хай гинуть старі батьки. Хай матерів гвалтують поганці, а сестер та наречених продають у гареми розплоджувати татарчат. А вашого брата козака хай кують у кайдани на галерах, випалюють їм тавра на лицях, вішають на гаках за ребра або на палю садовлять. Але почекайте! І на вас прийде загибель. І ви потрапите в неволю, і на власній шкурі відчуєте, як воно терпіти і не мати надії на визволення.
Кобзарів голос забринів несподіваною міццю. Він скидався на грізного біблійного пророка, що накликає грім або кам'яний дощ на нечестивий Содом та Гоморру [235]. Не було тільки сивої бороди та довгої біблійної патериці.
— Та що ми — баби стали, чи що! — зненацька скочив Куцан, випростовуючи плечі. — До чортів горілку! До чортів тафи! Бий татар!
Одним змахом скинув він зі столу миски, чарки, сільниці, ложки й ваганки.
— Що ми — баби чи козаки? Чи в нас шабель немає?!
— А правда, — підвів голову Бородавка. — Падлюками ми останніми стали! Та щоб такого вояку, як Нечуйвода, хлопчиська забили на смерть! Та він мені замість рідного батька був! Сиротинкою підібрав та на Січ привів. Годував, пестив...
Сльози покотилися йому з очей. Він підвівся на весь зріст і так грюкнув по столу кулаком, що дубова дошка тріснула на дві половини.,
— Ой лишенько! Ой панове! Не бийте хоч столів! — заверещав шинкар, кидаючись з-за шинквасу.
— Бий татар! На Каффу підемо! — гули козаки.
І ватага рушила з хати, похитуючись, лаючись і розмахуючи шаблями та кулаками.
Тим часом на березі, біля порона, вилежувалися голі запорожці, граючи в чупрундер. Брудні, замусолені карти розпухли від довгого вживання і так стерлися, що важко, було впізнати, що на них намальовано. Але гравці відрізняли їх за якимись тільки їм відомими прикметами. Грало четверо, решта стежила за грою і або реготали, аж падали, коли ті, що виграли, дерли за чуприну того, хто програв, або сперечалися й лаялися, коли хто-небудь, на їх думку, зшахрував у грі.
День був прозорий, безхмарий. Вночі випав дощ. Повітря було чисте й свіже, наче щось вимило далечінь. Ріка стояла, як скляне озеро. Сніжними кучугурами відбивалися в ній пружні білі хмари, громадячись біля протилежного берега перекинутими гірськими кряжами. Низько над водою кружляли ластівки й де-не-де черкали воду гострим лезом крила. А на світлому піску жевріли червоноверхі козацькі шапки бронзових від засмаги козаків.
— Го-го-го! — іржали козаки. — Програв, Грицьку! Програв! Потаскаємо тебе за чуприну стільки разів, скільки вічок у тебе на картах.
— А скільки?
— Ану, підрахуємо. Ой, матінко! Весь оселедець вискубемо. Десятка, та король, та сімка, та ще туз... Скільки ж воно буде?
Вони почали рахувати, але щоразу плуталися і знов починали спочатку.
— Ніяк не підрахуємо. Давайте, хлопці, від карти: віддеремо за десятку — десятку геть. Віддеремо за короля — короля викинемо.
— Ану-ну!.. Починай, Скалозубенку.
Міцні руки почали мотати з боку на бік голену голову з довгим оселедцем.
— Рахуйте, панове, щоб нікому кривди не було.
— Оце тобі раз... А оце тобі — два... Почекай, почекай, ще не такої заспіваєш, це я тебе ще жаліючи.
— Ану, пусти, хлопче! Дай і другим поскубти. Оце тобі три... А оце чотири...