Але старі вантажники гримали на них:
— Та цитьте! Розгорлалися, як гуси! Тут щось діяти треба.
— Люди ж гинуть!
— Та не може ж цього бути, — засперечався молодий турок. — Не може бути правовірний невільником.
— Продати його за гроші не можна, але віддати в неволю, як данину, — скільки завгодно, — напутливо виправив старий козак.
— Так підемо їх визволяти!
— Чого там думати!
— Відіб'ємо їх! — загули буйні голови.
— І нахипові накладемо в три вирви!
Постріли, гомін і глухий незрозумілий гуркіт міцнішали. Вантажники на мить замовкли, прислухалися, намагаючись зрозуміти, що діється за похмурими мурами міста. В цю мить наблизився до вантажників Панас із Горпиною.
Панас сіпнув одного з вантажників-козаків і одвів його на хвилинку.
— Ось, братику, та молодичка, що я казав. Чоловік її весляр на "Могребі". Як там: чи можна зараз із ним побачитися або принаймні поговорити з капуданом?
Козак похитав головою.
— Зараз ніяк не можна... Я недавно там був. Почали їх розковувати, тому що "Могреб" піде до доку. Зачекайте з годину. Ось переведуть на баржу веслярів, тоді й з капуданом поговорите на дозвіллі.
Панас розчаровано зітхнув:
— Оце так заковика!.. Ну, що ж, молодичко, почекаємо. Наші, певно, ще не повернулися.
— Панасе! — гукнули його знайомі вантажники. — Іди послухай, що робиться!
— Зараз, — обізвався Панас. — Так ви, молодичко, посидьте тут у холодочку, а мені до товаришів треба. Але не встиг він рушити з місця, як на морі знялася
несподівана стрілянина.'
— Дивись! На галерах стріляють! — несамовито вигукнув Садик.
І всі завмерли, як зачаровані.
Садик не помилявся. Стріляли на баржі, де сиділи відкуті від опачин веслярі. Невільники били дозорців, кидали їх у хвилі, душили їх ланцюгами і просто руками і, видираючись на сандал, що стояв на якорі, поруч баржі, нашвидку озброювалися для дальшого бою. На капуданському містку відстрілювалася жменька сейменів [234]. Блимали на сонці пістолі й ятагани. Панас ураз зрозумів, у чому річ. Перед очима постали п'ять клятих років біля опачини, червона таволга, кайдани, весь невимовний біль образ, і вся зненависть до каторги спалахнула вогнем. Він випростався і скочив на барило.
— Панове, — міцно пролунав його голос, — дивіться! Повстали галерники. Нам важко, а їм удесятеро. Рятуйте їх, хто в бога вірує! Зробімо хоч раз добре діло.
— Бий сейменів! — гаркнули вантажники і кинулися на допомогу.
Бій на баржі розгорався. Миготіли у повітрі дошки від бортів, лави, опачини і ланцюги. З жахливою силою падали вони на голови дозорців.
— Aмa-a-aн!!! Ама-а-а-ан!!! — репетували вони.
Тріщали постріли. Дзвеніли леза. Смерділо порохом, і дим його стояв у повітрі густим кучерявим туманом.
— Бий дозорців!
— Алла! Алла!
— Бий!!! — котилося над великими скляними хвилями.
Шубовстали у воду забиті. Лускали черепи перестиглими кавунами. Прокльони та зойки, благання і лайки котилися далеко затокою.
Опір сейменів слабішав. Одні кидалися у море, намагаючись доплисти до берегів, інші билися з мужністю poзпачу, але не благали пощади.
І далеко лунало над морем:
— Би-ий! Би-ий!!!.
Легкий вітер відносив кучеряві клубки порохового диму. Іскрами спалахували і згасали шабельні леза. І лезами горіло сонце на смарагдових хвилях.
Недобиті сеймени кидали зброю і, здіймаючи руки, волали, божевільно витріщивши очі:
— Ама-а-ан!!! Ама-а-ан!!!
Панас з купою вантажників волік зеленого з жаху капудана:
— Ану, хлопці! В кого є мотузок поміцніше? Підтягніть його до реї замість паруса! Десяток рук накидали йому на шию зашморг. Молодий,. бронзовий від засмаги і блискучий від поту сірієць видерся з спритністю мавпи на рею і, сидячи на ній верхи, міцно прикручував кінець мотузка... А Панас вже відмикав невільницькі кайдани і з несамовитою радістю кидав їх за борт у зелені гранчасті кучугури.
З міста долинала стрілянина, дзвін розбиваних шибок, стук сокир і молотів, якими трощили двері крамниць. Але все тануло в покликах, що з кінця в кінець летіли вздовж Каффської затоки.
— Би-ий!!! Би-ий!!! На волю!!!
На "Еріклі" відстрілювалася жменька сейменів. Коли блиснуло багряне полум'я, сягнув чорний стовп диму — і охнув важкий вибух. Це іскра потрапила в пороховий льох.
Галера постояла з хвилину, наче вагаючись, що робити, потім осіла на корму, як пінгвін, що сідає на лапки, гойднулася раз-два — і провалилася у смарагдову зибінь, закрутивши широку вікнину.
Горпина сиділа ні жива ні мертва. Постріли, гуркіт і дзвін зброї приголомшили її. Сморід порохового диму не давав дихати. Але все було ніщо перед бурею, що клекотала в її грудях.
Данило...
Зараз підійде він, не бідний невільник, а месник, грізний і жахливий, як Саваоф, намальований у бані грецької церкви. Конвульсивно стискала вона ганчірку з грошима, зібраними на викуп його, і, не пам'ятаючи себе, шепотіла: — Господи!.. Господи!.. Заступи, спаси!..
І сама не знала, чого благає тремтячими з жаху вустами.
Десь глибоко прокидалася туга за дитиною, кликав Нур'ялі, лагідний рибалка. І, затикаючи вуха від стрілянини, ховаючись від сонця і світла, від власних вагань і думок, впала Горпина обличчям на лантухи, закриваючи голову хусткою.
Стрілянина на галерах ущухла, як догорілий вогонь, а замість пострілів у порту загрюкали діжки, затріщали дошки від скринь, і до звичайних пахощів порту — риби, рогож, смолених канатів і моря — домішалися міцні і тонкі аромати вин, гіркуватий сморід сивухи, пряний пах мигдалю, мускусу і сушених фруктів, сморід юхти і шкір, пахощі ванілі, цинамону та інших прянощів.
— Що з вами, молодичко? Невже вас поранено? — задзвенів над Горпиною турботливий Панасів голос.
Горпина здригнулася і підвела голову.
Над нею нахилився зморений, запорошений Панас. Він смердів порохом, міцним потом і тютюном. А за Панасом стояв якийсь невільник у дранті, хитаючись на нетвердих ногах.
Горпина з жахом відсахнулася, вдивляючись у нього, а той говорив, розводячи руками в ранах від кайданів.
— Нема, молодичко, Данила. Ще навесні продав його капудан-баша. Буря була, щоглу виламало... і впала та щогла Данилові на плечі... Ну, а на каторгах не залишають недужих...
— Кому продано? Де? — як луна, перепитала Горпина.